Слід «Баракуди» - Леонід Михайлович Тендюк

Хвиля, яка щойно накотилася на лакану, забризкує й виводить мене з заціпеніння. Я, стрепенувшись, ніби прокидаюся від сну.

«Страшно тобі у цій водяній пустелі?» — запитав себе.

«Так, дуже страшно!..» — відповів мій внутрішній голос.

Ось коли в пригоді стало самонавіювання.

Нас часом найбільше лякає невідомість і зневіра. Вони — найлютіші вороги, коли потрапляєш у скруту. Тож а ними й треба боротися. І я пішов у наступ — повів атаку проти самого себе.

Якщо вам цікаво знати, як переборюють розгубленість і розпач, то, будь ласка, послухайте.

Атака, точніше дуель-суперечка, відбувалася безмовно — між невидимим, що причаїлося десь у глибинах моєї душі, внутрішнім «я», і персонально між мною, Василем Гайовим, людиною цілком реальною.

Стрепенувшись ото від солоної, що обдала з голови до ніг, купелі, я отямився й почав сам із собою сперечатися.

Василь Гайовий. Вода й вода, немає їй кінця-краю. Прикро, що доведеться в цій клятій безвісті дочасно конати.

Внутрішній голос. Облиш! Негоже тобі, Гайовий, якого всі звуть іменем великого мореплавця, розпускати нюні. І ще затям: скрипливе дерево два віки живе.

Василь Гайовий. Хіба я так часто непокоюся за себе, що ти мене порівнюєш із скрипливим деревом?

Внутрішній голос. Не часто, але зараз ти про це тільки й думаєш.

Василь Гайовий. Заєць, мабуть, мав рацію, коли говорив, що не треба було йти в плавання. Воно виявилося фатальним…

Внутрішній голос. Ха-ха-ха!

Василь Гайовий. Дурнику, чого регочеш?

Внутрішній голос. Як же мені не сміятися, коли ти просто комічний, аж нетямишся через зневіру й розгубленість. Подумай-но, Гайовий! Нарікають на долю ті, хто змушений щось робити силоміць. Наприклад, галерні раби або матроси, якими колись комплектували кораблі… Кремезних юнаків хапали на вулицях, брали, не питаючи — хоче він того чи ні,— з теплого батьківського гнізда в море. Навіть женихів, які щойно од вінця, не минали. Вербовщики — їх жартома звали «жовтими адміралами» — гасали по всіх усюдах, полюючи на хлопців, які потім потрапляли в справжнє пекло — на корабель. А тебе, да Гама, ніхто не змушував іти на флот. Це було твоє заповітне бажання. І ти, здається, пишався, що домігся свого. Чого ж ти тепер скиглиш і проклинаєш долю?

Василь Гайовий. Я її не проклинаю — мені боляче, що ні за цапову душу можу загинути. Загинути тоді, коли пройдено стільки випробувань, — і тісний бокс на підводному об'єкті «Баракуда», і печери океанської скелі Голова Дракона, й згуба джунглів.

Внутрішній голос. Сміливий помирає раз, боягуз — сто. Навіщо ти ганьбиш себе, да Гама?! Якщо тобі вже судилося загинути, то треба гинути з гідністю — не галасувати на весь світ. Померти, скажу тобі, немудра річ. Далеко важче, мій друже, перемогти відчай і смерть.

Василь Гайовий. Навчи мене перемагати!

Внутрішній голос. Ніхто тебе цього не навчить — ти сам у собі повинен знайти силу, яка долає страх. Так, саме страх нині твій заклятий ворог. Ти, друже, опинився в ситуації, схожій на ту, в яку потрапляють під час катастрофи на морі. А їх знаєш що губить? Не хвилі й вітер, не холод і голод, а страх. Це довів хоч би й той же Ален Бомбар, французький лікар, який на надувному човні переплив Атлантичний океан — книжку його «Сам в океані» ти колись читав.

Василь Гайовий. А й правда: мене найбільше мучить не спрага й голод — уявний страх.

Внутрішній голос. Якщо ти це зрозумів, значить, відступ закінчено, і ти почав перемагати.

Боротьба з відчаєм-розпукою точилася так. Ні слова не говорячи Альфреду Зайцю, я подумки склав вірша. Вірш не вірш, а так, щось схоже на віршовану вправу — верлібр, що його полюбляють молоді сучасні поети (доморощений корабельний Байрон із «Садка» Василь Окань написав верлібром навіть поему!).

Налягаючи на весло, заходився я шептати, як молитву, своє чудернацьке творіння.

Ось воно, те, складене білими віршами, «заклинання»:

Да Гама, да Гама, ти ж не слимак, не амеба, —

Ти — розумна істота. Розумна істота, гомо сапієпс, Як казав твій тезко матрос Окань.

Чого ти панікуєш? Чого ти хнюпиш носа? Чого ти розкис?

Візьми себе в руки, візьми себе в руки, Візьми себе в ру…

На морі буря, на морі буря, А в небі вітер, а в небі вітер, —

Ну, то і що?! — Нехай лютують, нехай лютують —

Нехай гримлять. Васько да Гама, Васько да Гама, Васько да Га… —

Ти будеш жити, повинен жити, повинен жить!!

Щоб не стомлювати вас, із тієї «молитви» процитував лише окремі рядки. А якби навів усі, ви б, мабуть, поперхнулися зо сміху, — так багато в цих наївного.

Повторюючи десятки разів вірш-заклинання, я незчувся, як відігнав од себе сумні думки ще й Зайцеві віру вселив у душу.

Уже згодом, коли буря вщухла і я зізнався Альфреду про «молитву», продекламувавши йому всю як є, він дружно порадив:

— Назви її, да Гама, «Язичницькою поемою» і надішли в який-небудь журнал. Поезії в ній мало, а все ж, зважаючи на злободенність теми — боротьба людини із стихією, — можуть надрукувати.

Я це сприйняв за жарт, а от Василь Окань неодмінно скористався б Зайцевою порадою й надіслав би своє творіння в редакцію.

Як мовиться: всяк по-своєму чинить.

Шторм не вщухав. Вітри шаленіли, мов навіжені, хоч нас і не залишала надія, що рано чи пізно вони стихнуть.

Проте ждати довелося довго.

Змагаючись із хвилями, ми вкрай виснажилися. Худі, змучені, стали схожими на скелети або вихідців із того світу. Очі запали,