Житія Святих - Вересень - Данило Туптало
Було у звичаї у царя Теодосія свої грамоти підписувати, не читаючи і не довідуючись, що в них написано, і хто тільки хотів, за власним зволенням, приготувавши грамоту, приносив царю, той же, не бачачи написаного в ній, свою царську прикладав руку. Отож блаженна Пульхерія, бачачи той його нерозгляд, захотіла, адже завжди про нього дбала, любовно виправити брата таким замислом. Написала грамоту від царської особи, в ній же цар начебто давав свою жінку як рабиню сестрі своїй Пульхерії на її прохання і звіщав, що вже до того влади щодо неї не має. Таку грамоту приготувавши, дала цареві підписати. Він же, за звичаєм своїм, грамоти не прочитавши і не довідавшись, що в ній написано, приклав свою руку. Пульхерія ж узявши писання, чесно закликала в свою палату царицю Євдокію і люб'язною бесідою та пригощанням затримала її у себе довго. Коли ж цар прислав, щоб цариця йшла до нього, Пульхерія не пустила її. Коли ж удруге прислав, відповіла, всміхаючись, Пульхерія: "Хай знає цар, що не має влади над царицею своєю, бо віддав її мені в рабство і писанням своїм царським те утвердив". Це сказавши, пішла сама до брата й каже: "Бачиш, царю, як недобре чиниш, підписуючи грамоти, не читавши", — і показала йому ту грамоту. Таким мудрим намислом радила царю обережнішим бути відтоді, розглядати й читати писання ті, до яких має прикладати свою царську руку.
Те увідавши, лукавий ворог Хрисафій-євнух приступив до Євдокії-цариці, кажучи: "Глянь, що творить тобі Пульхерія, як тебе принижує, рабою тебе мати собі хоче, чи ж довго таке від неї терпітимеш? Хіба ти не рівна їй цариця і не найближча до царя, бо єдине із ним тіло?" — таке багато разів ворог казав і вивів на гнів Євдокію, яка по тому почала чоловікові своєму нашіптувати: хай, позбавивши Пульхерію царської влади, сам царює. Цар же, підбитий жінкою та Хрисафієм, хоч і хотів те створити, одначе соромився навести безчестя сестрі та навчительці своїй, літами від нього старшій. Отож просив патріарха: хай переконає Пульхерію, коли ввійде у церкву, бути дияконисою, як така, що чисто і свято живе і достойна дияконського служення, звичай тоді був дів та вдовиць у житті чистому засвідчених, переконувати, хоч би й не хотіли, до дияконського служення. Отож і святу Пульхерію до того ж хотіли переконати, щоб у такий спосіб царської позбавити влади. Патріарх же таємно звістив те Пульхерії. Вона ж, пізнавши такий замисел свого брата, а ворожнечу царицину та Хрисафієву збагнувши, сама залишила свою царську владу і, відійшовши з палацу царського зі своїми дівицями на осібне безмовне місце, служила супокійно у мовчанні Богові. Тоді єретик Хрисафій знайшов добрий час злобі своїй, підвів царя на гнів супроти патріарха, і була Божа Церква у сум'ятті, бо постали єретики безбоязно без захисниці благочестя Пульхерії, аж доки не розтулив Бог цареві мисленні очі пізнати свій прогріх і побачити свій неправедний на святу Пуль-херію гнів цариці своєї та й збагнути ворожу злобу Хрисафієву.
Якось принесли царю Теодосію яблуко вельми красне і неприродно велике, його-бо красі та величині незвичній подивувався і послав його своїй цариці, а та, тримаючи його в себе, не з'їла його, а послала Паулину-сенатору, що був тоді хворий, улюбленцю царевому. Паулин же, нічого не відаючи, послав те яблуко царю. Взяв-бо яблуко цар, упізнав його й пішов до цариці запитати її, кажучи: "Де яблуко, що прислав тобі?" Цариця ж, також не знаючи, що яблуко те знову до царських прийшло рук, відповіла: "З'їла його". Тоді цар, показавши їй яблуко, сказав: "А це що?" — і відтоді розгнівався на царицю вельми і безчесно ганьбив її, гадаючи, що перелюбство чинить із Паулином. І тоді Паулина в ув'язнення послав у Каппадокію, а цариці відтоді не попустив приходити до себе. Також і на Хри-санфа-євнуха, радника царициного, вельми розгнівався, пізнав-бо, що численного зла той був призвідник, і спершу маєток йому забрав, а тоді й на ув'язнення засудив, адже Бог відомсту творив на неповинну образу Пульхерії. Плив-бо Хрисафій у кораблі та втопивсь у морі, а Паулин в ув'язненні, за повелінням царським, забитий був неповинно, бо (як пізніше цариця, вмираючи, з клятвою звістила) чистий був Паулин від гаданого гріха, так само й вона перелюбства не чинила. Одначе попустив Бог такій надійти скорботі: Паулину на спасіння душі, а цариці в покару. Почувши про усічення Паулинове, цариця була у безмірній печалі, що через неї така добро-розумна і цнотлива людина неповинне постраждала, і молила царя, щоб не заборонив їй відійти до Єрусалиму поклонитися святим мощам. І, бувши відпущена, пішла до Єрусалиму, віддала там великі милостині, і церкви численні створила, і монастирі влаштувала, Замешкалась-бо в Єрусалимі довший час, доки численними молитвами царський гнів прискоромить і святу Пульхерію знову із собою примирить, послала їй образа пречистої Богородиці, писаного святим євангелістом Лукою, на знак миру й любові незнищенної.
Після того, як відійшла вона в Єрусалим, цар Теодосій послав прохання до сестри своєї святої Пульхерії, щоб знову повернулася на свій престол, але вона не захотіла, зволяючи ліпше працювати в усамітненні на єдиного Бога, аніж численними володіти країнами. Але знову молив її цар, і повернулася з великою честю свята Пульхерія у свою царську палату. І знову затихла єре-тицька буря і стишилися хвилі, і настала тиша в церкві, і Грецьке царство знову управлялося мирно. Через достатній час повернулася із Єрусалима й цариця Євдокія, несучи із собою руку святого першомученика Стефана, і коли внесла її в Халкидон, з'явився тієї ночі святий Стефан блаженній Пульхерії, кажучи: "Це дістала ти бажане, бо і я в Халкидон прийшов". Назавтра вставши, Пульхерія, взявши брата свого, царя Теодосія, вийшла назустріч руки святого першомученика, із нею укупі, люб'язно прийнявши, і царицю Євдокію.
Цар Теодосій прожив од свого народження сорок і два роки і підійшов до кончини своєї, і звістив Пульхарії
