Житія Святих - Березень - Данило Туптало
Брати ж Йосифові, після того як продали його, привели козла, закололи і, скривавивши ризу Йосифову, послали її до батька свого Якова, кажучи: "Цей одяг знайшли ми в горах кинений і впізнали його, що це одяг Йосифа, брата нашого. І в печалі ми всі через нього, і через те, отче, посилаємо до тебе барвисту цю ризу Йосифа, не знайшовши брата свого. Пізнай і ти, якщо сина твого риза ця, всі-бо ми впізнали, що Йосифова". Коли ж побачив Яків одяг сина свого, закричав з плачем і риданням гірким, кажучи: "Сина мого риза ця, звір лютий з'їв сина мого". І роздер Яків одяг свій, і вбрав волосяницю на себе, ридав же зітханнями, кажучи: "Чому мене не з'їли замість сина мого? Чому не зустрів мене звір той, щоби мною насититися, а тебе б залишив, сину мій? Чому мене звір той не розшматував? Чому я не став йому їжею? Горе мені, горе мені, утроба моя в неспокої через Йосифа. Горе мені, горе мені, де убитий син мій, щоб, пішовши, я сивину свою розтерзав над вродою його? Вже-бо не хочу жити, не бачачи Йосифа. Я причина смерти твоєї, дитино, я, дитино, убив тебе, пославши тебе в пустелю бачити братів твоїх зі стадами. Плакатиму і журитимуся весь час, допоки не зійду в ад, сину мій. Замість тіла твого мертвого кладу ризу твою, Йосифе, перед слізними моїми очима. Але ось знову риза твоя на нову журбу наставляє мене, сину, — ціла-бо, і, як же я думаю, не звір тебе з'їв, але руками людськими роздягнений ти і побитий. Якщо, як же кажуть брати твої, звір тебе з'їв, одяг твій розшматований був би на шматки, не чекає-бо звір, щоб спершу роздягнути, а потім плоті насититися. Або якщо б спочатку скинув одяг із тебе, потім же з'їв, — одяг би твій залишився без крови. На одягу ж твоєму нема слідів шматування кігтями чи хапання зубами, то звідки кров на одягу твоєму? Якщо то звір лише був у пустелі, а не розбійницькі руки, то й мені би одна була журба і ридання через з'їдження твоє від звіра, а не через убивство від рук розбійників. Хай журюся над Йосифом і ридаю над ризами.
Дві журби і два плачі. Заплачу ж сильно за ризами, що скинені були, і як з'їджене чи убите було дитя моє. Хай помру, Йосифе, світе мій і опоро, риза твоя хай зійде зі мною в ад, не хочу-бо світу цього бачити без тебе, сину мій Йосифе". І ридав Яків за Йосифом днів багато. Зібралися ж усі сини його і доньки і прийшли утішити його, і не хотів утішитися, кажучи: "Хай зійду до сина мого, журячись, в ад". І плакав гірко. Ізмаїльтяни ж, вівши Йосифа швидко до Єгипту, сподівалися за нього, за красу його золота багато взяти від якогось вельможі. Коли йшли через град єгипетський, зустрів їх Потіфара, воєвода фараонів, і, побачивши Йосифа, питав їх, кажучи: "Скажіть мені, купці, звідки юнак цей, не такого ж бо він лиця, як ви. Ви всі ізмаїльтяни, а цей — прекрасний". Вони ж відповідали, кажучи: "Вельми благородний і дуже розумний хлопець цей". Той же, давши їм плату, якої хотіли, з любов'ю купив Йосифа в них, і увів його в дім свій, і допитувався його всіляко, хотівши довідатися про життя його. Правдива ж гілка преподобного насіння — праведного Авраама, і Ісаака, і Якова — ріс у чеснотах і у великому смиренні в домі Потіфари, і Господь з ним був. Жив же чисто і непорочно, і можна було пізнати з очей його та слів цноту і страх Божий, яких він дотримувався. Мав-бо завжди перед очима своїми Бога Всевидячого батьків своїх, який визволив його з ями смерти і від ненависти братів. Проте серце його було в печалі через батька Якова. Знайшов же благодать перед господарем своїм, догоджаючи йому. І бачив Потіфара, що Господь з Йосифом, добре все влаштовує в руках його — поставив його господарем, як себе, над усім домом своїм і все, що мав, дав у руки його: маєтки, села, і рабів, і все урядування домашнє. І не володів Потіфара нічим же, окрім хліба, який їв на трапезі своїй: бачив-бо Йосифа вірним дуже у всьому, і бачив, що маєток його примножується в руках Йосифових — Бог благословив дім єгиптян задля Йосифа. І радість була велика серед рабів і рабинь, бо Йосифовим урядуванням жили добре в повному достатку. Був же Йосиф гарний на вигляд і прекрасний на вроду, і зранилася красою його пані його, жінка Потіфари, і розпалилося серце її любов'ю сатанинською до нього, і дуже хотіла з ним бути, і намагалася чистого і цнотливого юнака втягнути в яму любодіяння. Багато підступів робила щодня для зваблення юного, одяг міняючи повсякчас, і лице вмиваючи, і мастячи, і намисто на шию вішаючи. Ще ж і знаками сатанинськими і сміхами мерзотними, словами любодійними лестила душу преподобного та змія, але сама швидше загинула тими своїми підступами. Йосиф, страхом Божим загороджений, ані оком не дивився на прикрашання її, ані розумом не подумав про неї, але поклав Бога перед собою і Його страхом загороджувався. Бачила ж вона, що превеликих її прикрашань діло марне, — більшим полум'ям любодіяння горіла і, вельми розпалившись, не відала, що би ще зробити цнотливому юнакові. Потім же замислила безсоромними словами прикликати його на діло неподобне: змїїна-бо отрута нечистоти в ній була. Відригнувши устами, говорила безсоромно так: "Будь зі мною, не бійся нічого, але відважся на мене, хай насолоджуся твоєю вродою. Насолодися і ти моєю красою, нікого не бійся, всі слуги
