Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)
Бажання розвернутися й піти, поки колишній мене не помітив, спалахує миттєво. Але Андрій ніби відчуваючи, що я пропалюю поглядом його потилицю, обертається та дивиться на мене у відповідь.
У каламутних очах бачу неадекватність. Він п'яний. Сварки не уникнути. Якщо зараз піду, він зчинить шум, щоб зупинити мене. І тоді точно не вдасться «вийти сухою з води».
Десь я чула, що з п'яницями треба поводитися мирно. Погоджуватися у всьому і не лізти до них. Вислухати все що вони скажуть. Мовчки кивати.
Вирішую дотримуватись саме цієї тактики.
Андрій робить короткий рух головою, запрошуючи підійти.
Невпевнено роблю крок. Непомітно озираюсь. Зал практично порожній. Якщо він почне розпускати руки, за мене хтось заступиться?
Чому в мене виникли такі думки, спитаєте ви? Тому, що в його карих очах застигла ворожість: коктейль із гніву, образи та огиди. Ненавиджу п'яних людей.
— Що ти тут робиш? — зупиняюся на пристойній відстані.
— Хіба так належить звертатися до гостя вашого закладу? — приймає горду позу та дивиться на мене знизу вгору. Негласно висловлюючи свою перевагу наді мною.
Я його не впізнаю. Переді мною не той Андрій, якого я знала. Якого думала, що люблю.
— Добрий вечір! Мене звати Софія. Ви готові зробити замовлення? — знущаюся.
Дідька лисого! Соня припини це! Ти робиш лише гірше! А як же не лізти до п’яного?
Він уважно прислухається до моїх слів, дивлячись на губи. Я розумію, що він мене зовсім не чує.
— Серйозно, Андрію, навіщо ти прийшов? — роблю до нього крок і говорю тихо: — Ми вже вирішили. Між нами все скінченно. Навіщо влаштовувати сцени?
Хлопець різко підривається зі свого місця. Від несподіванки я відхиляюся назад. Він хапає мене за руку і тягне на себе. Боляче утримуючи за кисть, гарчить в обличчя:
— З ким ти пішла з вечірки? У тебе хтось з'явився? Відповідай! — смикає ще ближче, міцно стискаючи пальці. Вони чинять біль впиваючись у шкіру.
— Відпусти! Мені боляче! — серце збивається з ритму, а в горлянці утворився ком зі здивування та страху.
До нас нікому немає справи. Усі займаються тим, чим займалися. А деякі взагалі намагаються скоріше змитися з місця «пригоди». Усім абсолютно начхати на скандал, що розпалюється між нами. Просто так заведено: кожен рятує власну шкуру.
— Відпусти мене, Андрію! Інакше я покличу охорону!
— Кому ти брешеш? У вашій дешевій забігайлівці немає жодної охорони!
— І тому ти вирішив скористатися становищем? Прийшов з'ясувати стосунки, знаючи, що за мене тут ніхто не заступиться? — вибухаю на крик. Може хоч так навколишнє оточення зрозуміє, що не все гаразд. — Яка різниця з ким я пішла з вечірки? Ми одне одному ніхто! Досить мене переслідувати!
— Це ти вирішила! — схиляється наді мною, обдаючи обличчя перегаром.
— Це вирішив ти, коли трахав свою Барбі! — тут емоції беруть нагору, і я перестаю себе контролювати. Забуваю про можливі наслідки.
Коли злість захльостує, здоровий глузд рідко висовується.
— Хто тобі сказав цю нісенітницю? Звідки ти це взяла?
— Я чула це на власні вуха, зрозумів? Як ти хвалишся своїми досягненнями! Відпусти мене! Зараз же! Думати треба, коли ведеш подвійну гру, покидьок! — штовхаю його в плече. Марно. Хлопця не зрушити.
Він відпускає мене, але тільки для того, щоб схопити волосся і притягнути до себе.
— Гей, чоловіче! У вас все гаразд? — позаду лунає незнайомий голос.
— Так, — відмахується, — у нас просто невеликий спалах, італійської пристрасті.
Я чіпляюся за його руку, шиплю від болю.
— Про це знав лише Аріс! — повертає до мене погляд повний агресії. — Трахаєшся з ним за моєю спиною?
— Іди, проспись! — зло випльовую йому і в цей момент на його плечі помічаю чужу руку.
Час втрачає свої здатності. Завмирає…
Поплескуючий рух здається як в уповільненому зніманні. Андрій також повільно обертається і його хватка слабшає. Я ледве встигаю відскочити убік, тому що повз мене проноситься кулак і зчісує вилицю колишнього.
Гуркіт.
Андрій не утримується на ногах та валиться на стіл. Дорогою чіпляється за стілець і той із характерним звуком падає на підлогу. У своєму рятівнику я впізнаю Аріса. Хоча цей розлючений хлопець, що налетів на мого колишнього, лише віддалено нагадує його.
Брюнет з особливим збоченим задоволенням налітає на Андрія, що хрипить вже впавши на підлогу. Аріс продовжує бити його. Попадає кулаками куди доведеться: обличчя, голова, плечі, груди. Іноді промахується і збиває кісточки об підлогу.
Коли жіночі голоси підіймаються хвилею обурення та хтось кричить, що якщо хлопці не припинять бійку, то викличуть поліцію, Аріс підіймає Андрія та через кухню, тягне його на вулицю.
Я приходжу до тями, коли за хлопцями зачиняються двері. Зриваюся з місця та біжу слідом за ними.
— Аріс, залиш його! — кричу спинам, що віддаляються.
— Зараз. Я просто вб'ю його і все. — Виштовхує Андрія надвір. — Не переймайся, крихітко!
Від почутого ноги стають ватяними. У голосі брюнета не було ні краплі іронії, навпаки, блищала чиста правда.
Вибігши на вулицю, бачу хлопців, що перекидаються на землі. Андрій намагається відстояти себе і теж махає кулаками. Але через розфокусованість від алкоголю та попередні удари по голові, не дозволяюсь йому гідно триматися у бійці.
Відключивши голову, я біжу до них.
— На твоєму місці, я не робив би цього! — за спиною чується спокійний голос. Обертаюся і бачу Гарика, що сидить на лавці. Його спокій дивує.
— Чого ти сидиш? Розтягни їх! — кричу на нього.
— Я що мазохіст? — затягує отруту та випускає вгору білу хмару диму від цигарки. — Не придивляючись видно ж, що твій новенький псих! Проти психа не піду, звідки мені знати що в нього у голові?
Ошелешено дивлюся на Гаріка, намагаючись підібрати слова, щоб він перестав спокійно дивитися та допоміг мені розняти бійку, але на мить все припиняється. Андрій стоїть рачки та спльовує на землю кров. Аріс заносить ногу для удару в живіт й передумує.