Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

— Там камери були, — пояснює Настя. — Я його автівку розбила…

Заплющую очі, тільки щоб її хоча б не бачити. У голові просто порожнеча. За що мені така кара? Чим я накосячила?

— Скільки? — запитую.

— Що? — здивовано пищить сестра.

— Скільки ти йому винна?

Вона називає суму, а я тихо офігіваю. Відчуття, що Настя там не авто, а автопарк зламала.

— Він рахунки показував, — вона обхоплює себе руками за плечі. — Сказав, що якби не дитина, то я мала б брати кредит. А ще ти й тато.

Прикинувши, зрозуміла, що мені на Зимнєва років зо два без їжі й води доведеться працювати, щоб покрити цю суму. Угу, і як у якомусь романі — навіть запропонувати багатієві нічого, щоб мені таку суму відразу дали. І взагалі, треба б Настю саму залишити. Але, блін, сьогодні мені її Костя трохи спину не зламав, а завтра зламає. І що далі? Як жити?

Я лежу на ліжку, намагаючись опанувати себе. Хочеться накинутися на Настю й витрясти всі дурощі з неї. У голові не вкладається, що таке могло статися в нашій сім’ї.

Ні, я всього чекала. Гаразд, нехай молодша сестра залетіла, це пів біди, але зламати чужу автівку, причому ще й батькові дитини, і віддавати йому дитячі гроші — це десь за гранню добра і зла.

У голові не вкладається, що це моя сім’я. 

Точніше, від Насті я всього очікувала, але такого песця точно ні! Що тепер робити?

Якщо він і справді син керівника поліції, то тим паче потрібно спробувати домогтися правди.

— Сонь, — кличе Настя.

— Насте, просто йди, — кажу їй. — Ось реально не до тебе зараз.

Сестра дуже обережно зачиняє за собою двері.

Я ще якийсь час просто лежу, намагаючись заспокоїтися й розслабитися, але в підсумку вдається лише підвестися з ліжка.

Гаразд, завтра подумаю, що робити, а поки доведеться займатися своїми справами.

Сяк-так доповзаю до ванної. Ось завжди думала, що хороші думки приходять тоді, коли стоїш під струменями води. Як варіант, якщо цей Костик продовжить наїжджати, то можна сміливо викликати поліцію, а якщо він почне качати права, то можна йти до кінця. Не думаю, що в поліції прямо всі бояться його татуся.

І взагалі, він міг просто запудрити мізки Насті, і вона повірила. Це ж моя сестра. Я її в дитинстві на жуйку розводила. Казала, що якщо вона її буде жувати, то в неї попа злипнеться. І вона боялася. Досі її не жує. А рівень її довіри іншим і так зрозумілий — залетіла у вісімнадцять.

Я виходжу з душу й ледве доходжу до кімнати. Спина палає. Що з нею таке — без поняття.

Перевіряю телефон на зарядці. Пропущений із невідомого номера.

Нервово ковтаю. А раптом це Костя Настин?

Кілька разів зітхаю. Якщо це він… То я йому зараз усе висловлю.

Набираю номер, прислухаючись до довгих гудків.

— Ало, ви мені телефонували, — кажу впевнено.

— Софіє? — чується хрипкий голос Зимнєва з динаміка.

На мене накочує хвиля полегшення й заспокоєння.

— Так, Вадиме Сергійовичу, — відповідаю, а на губах розквітає дурна усмішка.

— Завтра автомобіль не зможе за вами заїхати. Вам доведеться добиратися самостійно.

Усмішка сходить. Я знову уявляю цього Костю, який вдавлює мене в стіну в парадній.

— Софіє? — чується голос Зимнєва. — Все гаразд?

— Так, — як у тумані відповідаю я. — Добре, доїду до роботи. Вам взагалі необов’язково мене підвозити.

— Це всього лише на тиждень, — відповідає Зимнєв. — Доброї ночі.

— Доброї, — відповідаю я.

Від розмови з ним навіть спина менше болить.