Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Пред. Може, ми собi пiдемо геть?

Вiвi. Нi, я зараз повернуся. Тiльки на хвилинку. (Вона йде до сусiдньої кiмнати. Пред вiдчиняє їй дверi).

Пред. Яке несподiване вiдкриття! Я, далебi, страшенно розчарувався в Крофтсi.

Френк. А я анi трохи. Тепер вiн для мене нарештi цiлком з’ясований. Але яке нещастя для мене, Предi. Я тепер не можу одружитися з нею.

Пред (суворо). Френку! (Обоє дивляться один на одного, Френк спокiйно, Пред глибоко обурений). Дозвольте менi вам сказати, Ґарднере, що коли ви її тепер покинете, то це буде пiдлий учинок.

Френк. Добрий старий Преддi! Ви лицар, як завсiди. Але ви помиляєтесь. Не моральнi мiркування цьому причина, а грошi. Тепер я вже не можу примусити себе доторкнутись до грошей старої.

Пред. То ви на це розраховували, коли збиралися одружитись?

Френк. А то на що? Я не маю анi грошей, анi найменшого хисту заробляти їх. Якби я одруживсь з Вiв, то їй довелося б утримувати мене; я й коштуватиму бiльше, нiж я сам вартий.

Пред. Але невже такий розумний, здiбний парубок, як ви, не мiг би сам щось заробити?

Френк. Чому ж, трохи мiг би! (Вiн знову виймає свої грошi). Я все це заробив учора за пiвтори години. Але це ремество надто вже непевне. Нi, любий Преде, навiть коли б Джессi та Джоржiна одружилися з мiльйонерами й не взяли свого посагу, а панотець помер би, то я мав би тiльки чотириста фунтiв на рiк. А вiн не збирається вмирати ранiш вiд 70 рокiв, бо йому бракує на це ориґiнальности. Я бiдуватиму ще 20 рокiв, але я не маю права з власної волi примусити й Вiв бiдувати зо мною. Я великодушно вiдступаю й залишаю поле англiйськiй золотiй молодi. Отже, на цьому край. Я вже не буду їй надокучати. Коли ми пiдемо, я зараз надiшлю їй маленьку записку. Вона зрозумiє.

Пред (хапаючи його руку). Мiй добрий Френку! Я вас щиро прошу менi пробачити. І ви вже нiколи її не побачите?

Френк. Чому нiколи? Схаменiться! Я приходитиму до неї ще частенько й буду їй за брата. Я нiяк не можу зрозумiти тих безглуздих висновкiв, що ви, романтики, робите з найзвичайнiших речей. (Стук у дверi). Цiкаво, хто це може бути. Будьте ласкавi, вiдчинiть. Коли це клiєнт, то пристойнiше, щоб ви йому вiдчинили.

Пред. Звичайно. (Іде до дверей i вiдчиняє їх. Френк сiдає на Вiвiн стiлець i пише записку). Люба Кiттi, просимо до господи. (Панi Ворен увiходить i боязко оглядається, шукаючи Вiвi. Вона зробила все можливе, щоб надати собi гiдного й поважного вигляду. Пишний капелюх замiнено скромною шапочкою, а ясну блузку сховано пiд коштовною чорною шовковою мантилькою. Вона жалюгiдно стурбована й почуває себе нiяково — очевидно, приголомшена панiчним жахом).

Панi Ворен (до Френка). Що? Ви тут?

Френк (повертається, але не пiдводиться). Я тут i радий вас бачити. Ви прилетiли, як подув весни.

Панi Ворен. Годi вам базiкати. (Тихим голосом). Де Вiвi?

Френк (красномовним рухом показує на дверi вiд унутрiшнiх кiмнат, але нiчого не каже).

Панi Ворен (раптом сiдає, мало не плачучи). Преддi, як ви гадаєте, вона не схоче мене бачити?

Пред. Моя люба Кiттi, не журiться. Чому б їй не хотiти?

Панi Ворен. О, ви нiколи не зрозумiєте, чому вона не схоче: ви надто добрi. Пане Френку, вона вам щонебудь казала?

Френк (згорнувши записку). Ви напевно її побачите, якщо (дуже виразно) чекатимете, поки вона прийде.

Панi Ворен (перелякано). Чому б менi не почекати? (Френк насмiшкувато дивиться на неї; обережно кладе записку на каламар, щоб Вiвi конче її помiтила, коли вмокне перо в чорнило; потiм пiдводиться й усю свою увагу придiляє їй).

Френк. Люба моя панi Ворен, припустiть, що ви горобчик, малесенький гарнесенький горобчик, що пострибує собi на шляху. І от ви бачите, що просто на вас суне потяг; невже ви б на нього чекали?

Панi Ворен. Дайте менi спокiй з вашими горобчиками. З якої речi вона так утекла з Гезлмiру?

Френк. Боюсь, вона сама це вам скаже, якщо ви почекаєте, поки вона повернеться.

Панi Ворен. Ви хочете, щоб я пiшла?

Френк. Нi, я завсiди хочу, щоб ви були зо мною. Але я раджу вам пiти геть.

Панi Ворен. Що? І нiколи її бiльше не бачити?

Френк. Авжеж.

Панi Ворен (знов плачучи). Преддi, не дозволяйте йому мене мучити. (Вона похапцем стримує сльози й витирає очi). Вона розсердиться, коли побачить, що я плакала.

Френк (весело й нiжно, але iз щирим жалем до неї). Ви знаєте, панi Ворен, Пред — сама добрiсть. Преддi, що ви їй скажете — пiти чи чекати?

Пред (до панi Ворен). Менi дуже шкода завдавати вам зайвий смуток, проте я гадаю, вам краще не чекати. Рiч у тому... (Чути голос Вiвi з внутрiшньої кiмнати).

Френк. Тихше! Надто пiзно. Вона йде.

Панi Ворен. Не кажiть їй, що я плакала. (Вiвi увiходить. Угледiвши панi Ворен, вона поважно зупиняється; мати вiтає її з iстеречною веселiстю). Ну, любко, нарештi я тебе бачу.

Вiвi. Я рада, що ви прийшли. Менi треба з вами поговорити. Менi здається, Френку, ви казали, що вам треба йти.

Френк. Так. Ви пiдете зо мною, панi Ворен? Може, ви не вiд того, щоб поїхати до Рiчмонда, а ввечерi до театру. В Рiчмондi безпечно, там вас потяг не розчавить.

Вiвi. Дурницi, Френку. Моя мати залишиться тут.

Панi Ворен (налякано). Я не знаю, може, менi краще пiти. Ми тобi заважаємо працювати.

Вiвi (iз спокiйною рiшучiстю). Пане Преде, прошу вас, iдiть з Френком. Сiдайте, мамо. (Панi Ворен безпорадно скоряється).

Пред. Ходiмо, Френку. До побачення, панно Ворен.

Вiвi (стискаючи руку). До побачення. Приємної подорожi.

Пред. Дякую, дякую, бувайте здоровi.

Френк (до панi Ворен). До побачення. Ви б краще послухали моєї поради. (Вiн стискає їй руку. Потiм жартiвливо до Вiвi). Ну, всього, Вiв.

Вiвi. До побачення. (Вiн весело виходить, не подавши їй руки. Пред iде слiдом за ним. Вiвi спокiйно й поважно сiдає на Гонорiїн стiлець i чекає, щоб мати заговорила. Панi Ворен, боячись паузи, сквапно починає).

Панi Ворен. Ну, Вiвi, чому ти поїхала, нiчого менi не сказавши? Як ти могла це зробити? А що ти зробила бiдному Джорджевi! Я хотiла, щоб вiн прийшов зi мною,