Мiнiмакс - кишеньковий дракон, або День без батькiв - Анатолій Григорович Костецький

Брат і сестра винувато заметушились у пошуках чогось їстівного. Великих запасів на дачі, ясна річ, не було — адже вони вже мали сьогодні вертатися додому: завтра — до школи. Та все ж у шафці над плиткою Олег знайшов півпачки вівсяної крупи «Геркулес».

— Годиться? — показав він пачку дракончикові.

— Смакота! — вигукнув той, прочитавши назву. — Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва — «Геркулес» — натякає на силу. Давай!

— Доведеться трохи зачекати, поки звариться.

— Та вже потерплю, — погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.

— Ой! — усміхнулася мала й погладила Максика. — Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!

Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.

А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум'я над конфоркою ледь пурхнуло — і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку — дарма!

— Все, — зітхнув він. — Газ у балоні скінчився.

— Пусте! — мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. — Де тут у вас плитка підключається?

Олег показав.

— Та-ак, — мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. — Запалюй сірник! — наказав Лізі.

Мала запалила сірник і чекала.

— Тепер сунь сюди! — роззявив рожеву пащу дракон.

— Обпечешся! — зойкнула Лізка й відвела руку.

— Кому кажу — сунь! — розсердився Мінімакс. — Нам, драконам, вогонь — як вам шоколадне морозиво!

Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум'я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:

— Жапаюй конфойку!

Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку — і вона запалала веселим вогником!..

Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.

— Ну як? — хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.

— Геніально! — вигукнули брат і сестра.

— Тоді — до столу! — скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.

Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.

Двері гойднулися, Мінімакс м'ячиком відскочив від них — і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.

— Ой! — сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.

— Що ж тепер буде?! — схопився за голову Олег.

— А що? — здивувався Максик. — У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова — спасибі генам! — цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.

— Та я не про твою голову, я про дзеркало! — бідкався Олег. — Воно розбилося, отже чекай неприємностей.

— Пхе, дзеркало! — кинув зневажливо Мінімакс. — Невже ти віриш у всякі забобони?

— Забобони тут ні до чого, — відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. — Річ у тім, що це — мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.

— Справді… — погодився Мінімакс. — Що ж робити?

— Я знаю! — підстрибнула Лізка. — Скажемо, що це кіт Петька Психолога!

— Але ж валити на безневинного кота — нечесно, — не погодився Олег. — Може, хай Мінімакс признається мамі?

— Ти що?! — замахала руками сестра. — Та хіба мама повірить, що у нас є дракончик?

— Еге ж, не повірить, — підтримав Лізу Мінімакс. — Дорослі — вони такі… — Видно було, що йому аж ніяк не хочеться знайомитися з таємничою «прочуханкою», про яку з таким відчаєм говорив Олег. — Але до чого тут кіт?. Хіба він допоможе?

— Цей кіт — допоможе, будьте певні! — сказав Олег і додав: — Гаразд, біжу до Петька за котом, а ви снідайте без мене.

Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, «в рідні пенати», до батечка.

Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, — через що вони й розлучилися, — зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.

Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, — може, син якось вплине на татуся.

Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи — то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! — і таточко знов брався за чарку.

У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір'я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.

Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.

Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував — навіть із сусідами