Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

Мюмля віднесла валізу та нічну сорочку до північної гостьової кімнатки і замкнула двері. Південна кімната належала їй, це було так само безсумнівно, як і те, що під вафельною серветкою на комоді лежав її старий гребінець. Вона підняла серветку — гребінець був на місці. Мюмля сіла до вікна, розпустила своє довге гарне волосся й почала його розчісувати. Унизу, під вікном, не вщухала суперечка, але слів чутно не було.

Мюмля раз у раз проводила гребінцем, наелектризоване волосся стріляло іскорками й ставало дедалі блискучішим. Вона замислено дивилася на великий сад: осінь змінила його до невпізнання — сад став неначе чужим, покинутим. Ряди голих дерев, огорнені дощовою пеленою, були схожі на сірі лаштунки. Безгучна сварка перед ґанком тривала. Гемуль і Чепуруля розмахували лапами, бігали туди й сюди і здавались такими ж примарними, як і дерева. Тільки мудрик стояв, потупившись, тихо й непорушно.

Широка тінь набігла на Долину, надходила нова дощова хмара. Отоді на містку з’явився Нюхмумрик. То міг бути тільки він і ніхто інший, бо ніхто, окрім нього, не носив такого зеленого одягу. Він зупинився біля кущів бузку, приглядаючись, а тоді рушив далі, тільки не так, як завжди, а дуже повільними кроками. Мюмля відчинила вікно.

Гемуль пожбурив убік свої граблі.

— Я тільки те й роблю, що всюди наводжу лад, — розсердився він.

— У часи Мумі-мами все було інакше, — сказала Чепуруля, ні до кого не звертаючись.

Мудрик не зводив очей з її червоних черевичків, він бачив, що вони їй затісні. Налетів дощ, останній сумовитий листочок відірвався від гілки й упав на ґанок. Дощ припустив не на жарт.

— Привіт! — гукнув Нюхмумрик.

Усі перезирнулися.

— Наче дощ падає, — нервово пробурмотіла Чепуруля. — Нікого немає вдома…

— Як добре, що ти прийшов, — зрадів Гемуль. Нюхмумрик завагався на мить, зробив якийсь невизначений жест, глибше натягнув на голову капелюха і, повернувшись, рушив назад до річки. Гемуль та Чепуруля подалися за ним услід. Вони чекали трохи осторонь, доки Нюхмумрик розкладав свій намет біля містка, а потім бачили, як він заліз досередини.

— Як добре, що ти прийшов, — повторив Гемуль. Вони ще трохи почекали під дощем, але Нюхмумрик не з’явився з намету.

— Він спить, — прошепотів Гемуль. — Втомився… Мюмля бачила, як Гемуль з Чепурулею повернули додому. Вона зачинила вікно й старанно уклала волоссячко на потилиці гарною тугою цибулькою.

Немає нічого ліпшого, як насолоджуватися життям, — це ж так просто! Мюмля ніколи не переймалася долею сторонніх, які стрічалися їй на шляху, вона відразу забувала про них і намагалася ніколи не втручатися у чужі справи. Її потішала метушня інших, Мюмля спостерігала за нею з деяким здивуванням.

Пухова перина була блакитного кольору. Мумі-мама шість років збирала гагачий пух, і ось перинка лежить на ліжку у південній гостьовій кімнаті під мережним покривалом, чекаючи на того, хто вміє насолоджуватися життям. Мюмля вирішила покласти собі до ніжок грілку, вона знала, де у Мумі-тролів лежить грілка. Що п’ятий день вона миє голову дощівкою. Як посутеніє, Мюмля трішки поспить. А увечері кухня нагріється від плити, на якій готують вечерю.

Можна лежати на містку, спостерігаючи, як унизу струменіє вода. Можна бігати або брести калюжками у червоних черевичках. Або, згорнувшись клубочком, прислухатися до лопотіння дощу по дахівці. Насолоджуватися життям дуже легко!

Листопадовий день хилився до вечора. Мюмля залізла під перину, обхопивши ніжками грілку, потягнулася так, аж захрускотіло. Надворі падав дощ. За кілька годин вона достатньо зголодніє, щоб скуштувати Чепурулиної вечері, може, їй навіть закортить побазікати. Але зараз їй хотілося тільки одного: поринути у тепло, щоб увесь світ обернувся на велику м’яку перину, яка огорне одну із мюмль, а що залишилося поза тим світом, їй байдуже. Мюмлі ніколи нічого не снилося, вона спала, коли їй хотілося спати, і прокидалася, коли вартувало прокидатися.

10

У наметі було темно. Нюхмумрик виліз зі свого спального мішка. Оті загублені п’ять тактів не наблизилися ані трішки. Жодного натяку на музику. Зовні було зовсім тихо, дощ ущух. Нюхмумрик вирішив посмажити шматок свинини і пішов до дровітні за дровами.

Коли він розпалив вогонь, до намету знову зайшли Гемуль та Чепуруля.

— Ви вже вечеряли? — поцікавився Нюхмумрик.

— Ні, ми не можемо повечеряти, — відповів Гемуль. — Ніяк не домовимося, кому мити посуд…

— Мудрикові! — випалила Чепуруля.

— Ні, мудрик не митиме, — заперечив Гемуль. — Він допомагав мені в садку… Займатися домашнім господарством повинні Мюмля та Чепуруля, бо ж вони жіночого роду. Хіба я не маю рації? Я готую каву й піклуюся, щоб усім було затишно. А Дядько-панько такий старий, що може робити все, що йому заманеться…

— А Гемуль тільки й знає, що керувати всіма! — обурено вигукнула Чепуруля.

Обоє не зводили з Нюхмумрика очей, з острахом чекаючи, що він скаже.

«Що таке мити посуд? — думав Нюхмумрик. — Вони нічого не знають. Це сполоснути тарілку в струмку, змити лапки, зняти прилиплого зеленого листка. Нічого надзвичайного… Про що вони торочать?»

— Хіба гемулі не пориваються завжди усіма керувати? — не відступилася Чепуруля. — Це важливо з’ясувати.

Нюхмумрик підвівся, він трохи їх побоювався. Він намагався знайти якусь відповідь, щоб розсудити їх, але все, що приходило на гадку, не видавалося йому справедливим чи переконливим.

Раптом Гемуль скрикнув:

— І зовсім я не пориваюся керувати! Хочу жити в наметі й почуватися вільним!

Він шарпнув вхідне полотнище й заповз досередини, заповнивши собою увесь простір намету.

— Бачиш, що діється? — прошепотіла Чепуруля.

Вона трохи постояла й подалася геть.

Нюхмумрик зняв з вогню сковорідку, — м’ясо засмажилося на вугіль. Він натоптав свою люльку. Трохи помовчавши, обережно запитав:

— А ти призвичаєний спати у наметі?

Зсередини долинула буркітлива відповідь:

— Не знаю нічого ліпшого, як жити на природі!

Надворі зовсім стемніло, але в будиночку Мумі-тролів світилися два вікна на горішньому поверсі, рівне, м’яке світло сіялося, як завжди вечорами, ніби нічого й не сталося.

Чепуруля лежала у північній мансарді з папільйотками у волоссі, від яких боліла голова, натягнувши ковдру до самого носа. Вона рахувала вузли від сучків на дощаній стелі, і їй дошкуляв голод.

Увесь час, від першої миті свого перебування у Долині, Чепуруля не мала сумніву в тому, що саме вона готуватиме їсти. їй подобалося наводити лад у шафках з харчами, виставляти