Сто років тому вперед - Кір Буличів

— І ви на поле підете? — спитав Коля.

— Звичайно. Треба ж супутник на гравітаційний штовхач установити, щоб він його на орбіту виніс.

— А де ваш учитель?

— Він на полі чекає.

Коля зрозумів, що йому випала добра нагода пройти на поле. Але поспішати не можна було.

— Слухай, — сказав він, — а що то за стіну довкола космодрому поставили? Мені здається, її торік не було.

— Слушно. Торік звичайна була, коралова, дуже вигляд псувала. Тепер силове поле поставили.

— А навіщо?

— Як навіщо? Від отаких, як ми з тобою, поставили. Ти гадаєш, мало на світі нетям, котрі хочуть неодмінно на Марс потрапити? Ну що робити на Марсі неосвіченій дитині? А лізли ж.

— А тобі що, ніколи на Марс не кортіло? — спитав Коля.

— Мені? Я тоді полечу на Марс, коли зможу принести там користь, — сказав кучерявий. — Для цього і вчуся.

— Не вір ти йому, — мовив другий хлопець, трохи старший. — Він не тільки хотів на Марс потрапити, а навіть заліз у вантажний корабель. Добре ще, вчасно витягли, а то б замерз у космосі.

— По-перше, я тоді маленький був, — образився кучерявий, — це понад два роки тому було. А по-друге, я не такий дурень, щоб у вантажну баржу лізти. Я на поштовий пробрався.

— А що, на поштовому можна на Марс злітати? — спитав Коля, втративши обережність.

Кучерявий подивився на нього підозріливо й запитав:

— А ти, до речі, чого сюди прийшов?

— Просто так. На супутник подивитися. Треба буде хлопцям у Конотопі розказати.

Кучерявий, певно, не повірив і ладний був ставити нові нескромні запитання, але тут стіна роз’їхалася в сторони, і в кімнаті з’явився вантажний робот-візок. Просто візок, платформа, що ковзала над землею. Та коли платформа під’їхала до столу, з неї висунулися металеві щупальця, в одну секунду обережно обхопили супутник і перенесли його на платформу. Візок вирушив на поле, і всі діти поквапилися за ним. І про Колю забули. Він і вийшов слідом за ними.

Коля йшов за візком доти, доки не побачив, що навперейми їде другий такий же візок, на якому стоїть красива ваза у два людських зрости. Ваза була вкрита напівпрозорим чохлом.

Зустріч була до речі. Коля трохи відстав од решти, і, коли візок із вазою порівнялися з ним, він сховався за ним і пішов поряд із вазою, ніби ваза була його власна і він відправляв її в подарунок бабусі на Юпітер.

Ніхто не помітив, як Коля зник.

Тепер треба було підібратися чимближче до якого-не-будь корабля. Ні, в той момент Коля не думав, що полетить на іншу планету. Він досі ще сподівався, що встигне додому до вечора. Та якщо вже ти потрапив на злітне поле, яке так старанно охороняють від космічних «зайців», то треба хоча б помацати справжній космічний корабель.

Візок із вазою повернув до диска, що стояв віддалік од інших. Це Колю влаштовувало. Напевно, вазу треба вантажити, а якщо вантажити, то в корабель. А якщо в корабель, то можна буде до нього підібратися.

Так і сталося.

Візок обережно загальмував перед відкритим люком. Зблизька диск виявився неймовірно величезним. Люк завбільшки як футбольні ворота чорнів унизу, під кромкою диска, і від нього до землі вели сходи завширшки як добре шосе, покриті ребристим пластиком, щоб не ковзати.

Біля сходів візок загальмував. Коля присів за ним навпочіпки, щоб його не помітили люди, які прийматимуть вантаж. Але ніхто з корабля не вийшов. Замість цього візок, ніби одержавши наказ, обережно поїхав угору сходами, притримуючи мацаками вазу.

Проминути такий шанс було непростимо. Якщо Колю досі ніхто не помітив і не зупинив, невже він не загляне всередину? Ну хоч би одним оком, хоч би на одну хвилинку. А потім — відразу додому.

Коли Коля ступив на сходи, він побачив палицю на трьох ніжках і на ній напис: «Москва-Марсопорт. Поштово-посилочний. № 986-2».

Коля відразу згадав, що казав кучерявий хлопчина. Він казав, що на поштово-посилочних можна літати, бо там тепло. Це не означає, що Коля збирався летіти. Просто згадав.

Візок виїхав по сходах і гойднувся, перевалившись усередину корабля. Назустріч йому проїхав інший, порожній. Коля подумав, що, коли візок зніме із себе вазу, він зможе повернутися на ньому назад.

Візок зупинився в невисокому просторому, слабо освітленому залі. Тільки Коля хотів піти далі, як із візка почувся голос. Голос був механічний, нудний.

— Вантаж-посилка-номер-дванадцять-три-робот-візок-сорок-чотири-куди-ставити-вантаж-чекаю-інформації.

І одразу ж згори пролунала відповідь:

— Робот-візок-сорок-чотири-не-маю-інформації-про-ваш-вантаж-чекайте-вказівок-другому-вантажному-відсіку.

Візок знову вирушив у путь. Поки що Коля не бачив нічого цікавого. Він навіть не зустрів жодної людини. З великого залу візок переїхав у інший, трохи менший, де вже стояли якісь ящики. Освітлення там було яскравіше, і звідкілясь дув прохолодний сухий вітер.

Коля огледівся. Нібито з цікавості, а насправді його очі шукали місце, де б сховатися. І тому, коли очі знайшли велику темну нішу поміж ящиками, Колині ноги, не спитавши дозволу, відразу ж рушили в це темне місце, а Колина голова в цей час удавала, що нічого не помічає. Тому можна сказати, що Коля опинився в темному проміжку між ящиками зовсім не з своєї волі.