Що не день, то субота - Пауль Маар

пані Моркван вижене їх обох — і його самого, і цього кумедного Суботика!

Він відгорнув ковдру, щоб поговорити про це із Суботиком. Але той спокійнісінько спав, зручно вмостившись на подушці.

Пан Пляшкер зітхнув і сів на край ліжка.

— Як хочеться смачно пообідати! Тоді, може, й жити легше було б, — мовив він.

— А що б вам хотілося на обід? — спросоння запитав Суботик. Він, мабуть, почув гірке зітхання пана Пляшкера.

— Смажене курча з картоплею, — сказав пан Пляшкер. — А потім морозиво.

— Смажене курча з картоплею і морозиво. Гаразд! — пробурмотів Суботик, перекинувся на інший бік і знову заснув.

І майже тієї ж миті у двері постукали. Пан Пляшкер швиденько накрив Суботика ковдрою, розгладив покривало і сів на стілець. А тоді сказав:

— Заходьте!

Двері відчинились, і в кімнату з тацею в руках зайшла пані Моркван. Її, мабуть, не полишала думка, що в кімнаті є ще хтось, крім пана Пляшкера, і ось вона знайшла привід іще раз зайти сюди.

— Ви сьогодні не прийшли на кухню обідати, і тому, як виняток, я принесла вам обід у кімнату, — сказала вона і поставила тацю на стіл.

— А що сьогодні на обід? — запитав пан Пляшкер, оговтавшись після такої несподіванки.

— Смажене курча з картоплею. А на десерт — морозиво, — відповіла пані Моркван. — Смачного вам, пане Пляшкере!

6 травня. НЕДІЛЯ

Пана Пляшкера розбудив голосний спів над самісіньким вухом. Спочатку йому здалося, що це сон, і він повернувся на другий бік. Але спів не припинявся. Дзвінкий, пронизливий голос виспівував украй фальшиво:

Спіть, татуню, люлі-люлі, Сплять і слон, і носоріг, І стара овечка Моркван Спить всю ніч без задніх ніг. Спіть, татуню, люлі-люлі, Спіть до ранньої зорі, Хай насниться вам лисиця, Що живе у димарі. Вовк, що лазить по деревах, Слон, що плаває, як кит, Крокодил, що аж у хмарах Їсть ромашки на обід.

Пан Пляшкер ураз прокинувся й сів у ліжку. Надворі яскраво світило сонце. Був недільний ранок. А поруч сидів Суботик і виспівував. Пан Пляшкер пригадав усе: вчора він привів сюди цю загадкову істоту, цього голосистого Суботика, якого тепер не може спекатися.

— Ти й досі тут! — зітхнув він.

— Авжеж, татусю, — кивнув головою Суботик.

— Нащо ти так голосно співаєш? — докірливо запитав пан Пляшкер.

— Це я для вас колискову співаю, татуню! Ось послухайте:

Цур, тату, цур! Чорта — з порога! Моркван — це чапля Суха й довгонога!

— Сиди тихо і ні пари з губи, а то пані Моркван прийде та й вижене мене звідси!

— Не бійтеся, татуню. Не прийде і не вижене!

— Чому?

— Бо вона не зможе сюди зайти. Я замкнув двері. А ключ осьдечки.

— Зараз же віддай мені ключа! Коли я замикаю двері, вона дуже ображається і свариться, неначе... неначе...

— Неначе дощовий черв’як?.. — підказав Суботик.

— Зараз же віддай мені ключа! — наказав пан Пляшкер замість відповіді.

— Ну то беріть його, татуню! — засміявся Суботик і хутко видряпався на шафу. Умостившися там, він поклав ключ на п’ятачок свого хоботця.

Пан Пляшкер зірвався з ліжка, схопив ціпок і спробував зачепити ним Суботика знизу, щоб стягти його додолу. Але цієї миті пролунав стук у двері, і пані Моркван залементувала:

— Де це таке чувано? Неподобство! Що за ґвалт серед ночі? Якщо ви ще хоч раз пискнете,