Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1 - Володимир Читай

Коли прокинувся, здивувався: де це сонце? Та згадав, що він у пеклі. А сонця тут не буває ніколи. Звівся на ноги і пішов куди йдеться.

Зустрів друзяк своїх колишніх, молодих чортів.

— Де це ти був, Крутихвосте?

— Як розкажу, то не повірите.

— Розказуй, давай! Там побачимо.

Розповів він свою пригоду друзякам, і ті не повірили:

— Брешеш ти! Такого точно не може бути, що б тебе, чорта, в Чарівному Лісі залишили!

— Це правда! Чесне слово!

— А що таке «правда»? А що так «чесне слово»? — дивувалися чортяки новим словам.

Згадав Крутихвіст, що цих слів у пеклі не вживають, бо вони там не потрібні нікому. Зрозумів, що на пекельній мові цього не поясниш. І почав навчати чортів тієї мови, якої його Бодай вчив.

Мало-помалу до цих чортів інші приєдналися, а за ними ще. Скоро Крутихвіст вже мав цілий клас. Розказував їм про інший світ, про сонце і небо, про добро і зло, про правду і брехню. Про що знав, про те і розповідав. І в такі миті здавалося йому, що він в Чарівному лісі.

Довідався про це Дідько та й наказав привести Крутихвоста.

— Ти що це там розказуєш різні небилиці і нісенітниці? Чого це ти моїх чортів добру научаєш? Тут пекло! І тут Я ЦАР. Тут панує зло! — розгнівано кричав Дідько. — Зречися!

— Не зречуся! Бо це було, це правда! А Чарівний Ліс кращий за твоє пекло!

— Зречися! Бо інакше я вижену тебе з пекла! Пропадеш без мене! І заберу всю силу твою чортячу!

— Не зречуся!

Розгнівався Дідько.

— Але, — думає, — краще я сина позбудуся, аніж царства свого. Розкрив ворота пекельні і наказав чортам, своїм прислужникам, Крутихвоста з пекла викинути. Вони, поки той спав, зв'язали його, наділи мішка на голову — і наказ виконали.

Отямився Крутихвіст. Принюхався — не смердить йому. Прислухався — пташки цвірінькають. Зрозумів він, що його з пекла вигнали. Зрадів! Скинув він мішок і побачив — він у Чарівному Лісі. Розірвав зубами мотузки і хотів полетіти до Бодая. Розбігся, підстрибнув і… впав. Зрозумів чортик, що Дідько його чортячої сили позбавив і літати він уже не зможе.

Спробував хвостом покрутити, але той не крутився, лише теліпався, як у корови.

— Таким хвостом тільки мух відганяти, — подумав. — Байдуже! Головне, що я тут, в Чарівному Лісі.

Чортик чимдуж помчав під гору, до Бодая.

Бодай був сумний. З того часу, як Дідько забрав Крутихвоста, він у лісі жодного разу не був. Нікого не хотів ні бачити, ні чути. Жив собі в горах, пасся і сумував. Згадував, як їм було добре разом.

Аж раптом, він побачив, як щось чорненьке біжить попід гору і гукає до нього:

— Бодаю! Бодаю!

Придивився Бодай і побачив, що то Крутихвіст, тільки брудний і в смолі. Зрадів він, на задні ноги аж підстрибнув. Помчав назустріч.

Зустрілися вони, пригорнулися одне до одного і заплакали від щастя.

— Сину мій любий!..

— Тату мій милий!.. — Крутихвіст вперше промовляв слово «тато». На душі в нього було спокійно і затишно.

З того часу стали вони жити разом, як батько і син, а звірі все це бачили і тішилися: цап знайшов сина, а чортенятко — батька. Скоро і чортом його перестали називати.

В великій купі оленячого гною оселилися хробаки. Жили собі спокійно та затишно, аж поки не народився Зява.

Він змалку був диваком. Занадто часто підіймав голову і споглядав на небо, хоч то зовсім не хробача справа. Особливо полюбляв милуватися, як сонце ховається за обрієм. Нічого милішого для нього, ніж ця мить, на світі не було. «Десь там, далеко-далеко, сонечко лягає спати» — уявляв Зява і мріяв… Мріяв, як одного разу дістанеться краю землі і побачить це на власні очі.

Повертався в купу вночі, то ж не висипався і зранку позіхав. За це Зявою і прозвали.

Сьогодні був найдовший у році день і Зява засидівся довше, ніж звичайно. Підійшла схвильована мама:

— Зашукалася я тебе сину! Всі вже спати полягали, лиш тебе одного немає. Це ще добре, що я знаю, де тебе знайти можна! Гайда в купу!

— Зараз, мам! Зараз. Лише додивлюся, як сонечко спати ляже. Ще мить.

Мама дивилася на малого свого синочка, а той на сонце.

— І що ти в цьому сонці знайшов? Сонце, як сонце. Завжди сходить та заходить. — дивувалася мама.

— Ні, воно чудове! І воно живе на краю землі. От би мені туди… — Зява сумно зітхнув і похитав головою.

— Не думай навіть! Це так далеко, що туди жоден птах не долетить. А ми? Ми ж хробаки. Ми й подавно не зможемо.

— Мам, а ти намагалася дістатися краю світу?

— Ні, звісно!

— Чому ж ти кажеш, що це неможливо?

— Бо це всі й без того знають! Життєвий досвід підказує.

— А може я стану першим, хто на краю світу побуває? В космос теж хтось колись першим полетів!

— Полетів, то полетів. Але ж не хробак. Таких як ми, сину, в космос не беруть…

— Просто для хробаків ще скафандрів не придумали!

— Годі, сину! Родився ти хробаком, то й живи у гною. Тепло, затишно. Тут ти народився, тут і жити повинен. І немає чого мріяти про недосяжне. Лише клопіт від таких мрій. Мрій краще про купу свіжого гною.