Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

Сидячи на паркетній підлозі, Никифор висмикував обценьками з рамки цвяшки, і тоді фанерна кришечка випадала сама. Никифор виймав малюнки, обтирав рамки вологою ганчіркою і клав на скло кого попало — то морського міністра, то міністра церковних справ, то похмурого вусатого міністра освіти.

Коли всі портрети були порозвішувані, сторож Никифор покропив водою паркетну підлогу актового залу й вимів у коридор усе сміття й павутиння.

Разом з нами він розставив перед сценою кілька довгих соснових лав. Усі вищепочатківці зібралися в актовий зал і посідали на лавах. Бородатий директор гімназії Прокопович виліз на сцену, відкашлявся і, поставивши праву ногу на суфлерську будку, став виголошувати промову.

Половини його слів ми не розібрали. Я запам'ятав тільки, що ми — «молоді сини самостійної України» — повинні добре вчитися в гімназії і відвідувати заняття скаутських загонів, щоб, закінчивши навчання, вступити у військові петлюрівські школи.

Маремуха, Сашко Бобир, Куниця і я потрапили в один клас.

Спершу ми держалися гуртом і навіть могли при нагоді дати здачі будь-якому гімназистові. Але згодом низенький, товстенький Петько Маремуха став дедалі більше підмазуватися до спритного й хвальковитого гімназиста Котьки Григоренка.

Вони, щоправда, й раніше, по Старій садибі, були знайомі один з одним. Петьків батько, швець Маремуха, орендував у лікаря Григоренка флігель у Старій садибі. Котька іноді приїздив із батьком до Старої садиби й там познайомився з Петьком. Тут, у гімназії, вони зустрілися як давні знайомі; Котька на додачу підкупив Маремуху архівним папером з орлами, і Петько Маремуха зовсім розкис.

Котьчин батько був головним лікарем лікарні. Він дозволяв синові копатися в архіві лікарні й видирати з пропахлих ліками відомостей чисті аркуші. Котька часто брав з собою у підвали лікарні й Маремуху — добувати чистий папір.

Маремуха не раз бував у Котьки вдома, на Житомирській вулиці, не раз вони вкупі ходили на річку ловити раків. Григоренко його й у бойскаути записав одного з перших.

А незабаром, слідом за Маремухою, під Котьчину команду перекочував і Сашко Бобир. Він, дурний, похвалився одного разу перед Котькою своїм нікельованим бульдогом, а Котька й пристрашив його, що скаже про бульдог петлюрівським офіцерам. От Сашко Бобир з переляку й став теж підлабузнюватися до Котьки.

Зосталися нерозлучними тільки ми з Куницею.

Прикрою нам спершу здалася зрада Маремухи й Сашка Бобиря, а потім ми не стали думати про них і ще дужче здружилися.

І до чого ж нудно було вчитися перший час у гімназії! Класи тут похмурі, непривітні, наче монастирські келії. Та тут і справді колись були келії.

Раніше в цьому будинку був монастир. У монастирських підвалах, — чував я, — замуровували живцем монахів за великі провини. Споруду цю багато разів перебудовували, але все-таки вона й зсередини й зовні залишалася схожою на монастир.

Гімназисти, котрі й до нас училися в цьому будинку, почували себе тут господарями. Вони позахоплювали кращі місця на перших партах, а нам, з вищепочаткового, залишилася сама «Камчатка».

А гімназичні вчителі нудні, люті, слова цікавого не скажуть, не пожартують, як, бувало, Лазарєв у вищепочатковому.

Не раз згадували ми Валеріана Дмитровича Лазарєва, його цікаві уроки з історії, прогулянки з ним до Старої фортеці.

Тут, у гімназії, загальну історію одразу скасували, а замість неї стали ми вчити історію самої тільки України. А на вчителя історії директор призначив петлюрівського попа Кияницю.

Високий, оброслий рудим волоссям, у зеленій рясі, з важким срібним розп'яттям на грудях, він став приходити в клас задовго до дзвоника. Ми ще на подвір'ї бігаємо, а він уже тут як тут.

Кияниця викладав історію нудно, нецікаво. Часто серед уроку він раптом спинявся, кректав, смикав свою руду бороду й ліз по допомогу в підручник запеклого українського націоналіста Грушевського. А коли йому набридало копатися в цій товстій, важкій книзі, він починав ставити нам запитання.

А одного разу Кияниця вінчав ад'ютанта самого Петлюри й прийшов до гімназії просто з весілля. Від нього дуже смерділо горілкою. Кияниця зійшов на другий поверх і подався просто до директорської по підручники. Він ховав підручники в шафі у директора. А цього дня директора викликали до петлюрівського міністерства освіти. Він пішов, замкнувши свій кабінет. Кияниця покрутився біля директорської, зазирнув у замкову щілину, тоді крякнув з досади і похитуючись зайшов до нас у клас. Він довго гмукав щось невиразне під ніс, сунув довгі руки під кафедру, кашляв, а тоді раптом промурмотів:

— Ну, так… Еге ж… Сьогодні, діти… сьогодні ми згадаємо, що я розповідав вам про фортецю Кодак… Фортеця Кодак знаменита тим, що її збудував біля дніпровських порогів… Хто збудував фортецю Кодак? Ну, ось як тебе, отроче? — І піп тицьнув пальцем просто в Маремуху.

Бідолашний Петро не сподівався такого каверзного запитання. Він засовався на лавці, оглянувся, потім підхопився й, червоніючи, сказав:

— Маремуха!

— Маремуха? — здивувався піп. — Ну, то ось, поясни нам, отроче Маремуха, хто збудував фортецю Кодак?

У класі настала тиша. Було чути, як далеко за Тернопільським спуском проїжджала підвода. Хтось свиснув на Гімназичному майдані. Петько довго переступав з ноги на ногу й тоді, знаючи, що більш за всіх гетьманів піп любив радника Мазепу, і бажаючи підлеститись до вчителя, зібравшись з духом, випалив:

— Мазепа!

— Брешеш, дурню! — обірвав Маремуху піп. — Мазепи тоді ще на світі не було… Фортецю Кодак збудував… збудував… еге ж… збудував іудей Каплан, а наш славетний лицар отаман Самійло Кішка одразу взяв її в полон…

— Ні, не Кішка! — тремтячим голосом на весь клас сказав Куниця.

Піп насторожився, швидко підвів голову вгору й грізно спитав:

— Хто сказав — не Кішка? Ану, підведись!

Куниця підвівся і, опустивши очі вниз, блідий, схвильований, дивлячись у чорнильницю, тихо відповів:

— Я сказав.

Мені стало дуже страшно за Юзика. Я чекав, що Кияниця накинеться на нього з кулаками, поб'є його тут-таки, у нас перед очима. Але піп, спираючись здоровенними своїми лапами на кафедру, співуче, басом сказав:

— А-а, це, виходить, ти такий розумник? Чудово! Отже, ти твердиш, що я перекручую істину? Тоді вийди, голубе, сюди й розкажи нам, хто ж, по-твоєму, збудував фортецю Кодак?

Піп гадав, що Юзик злякається і не відповість, але Куниця випростався і, дивлячись попові просто у вічі, твердо сказав:

— Фортецю Кодак збудував зовсім не Каплан, а французький інженер Боплан, а в полон її захопив ніякий не Кішка, а гетьман Сулима.

— Сулима? — перепитав піп і закашлявся.

Кашляв він довго, затуляючи широким рукавом волосатий рот. Тієї хвилини в класі ще дужче засмерділо горілкою.