Вогонь і крига - Ерін Хантер

Вогнесерд роззирнувся затіненою галявиною. Брунатне хутро Хвостолома виднілося крізь стебла старого гнізда. Вояк не ворушився.

— Він досі спить, — голос Жовтоіклої був рівний — радше голос медикицьки, аніж матері: Вогнесерд полегшено видихнув. Йому хотілося вірити, що Жовтоікла досі віддана Громовому Клану. Він підняв мишу і відніс її до гнізда Попелапки.

— Агов, Попелапко, — лагідно нявкнув вояк крізь орляк.

Сіренька киця заворушилась і сіла.

— Вогнесерде.

Він підійшов уперед і сів на тісному поріжку перед нею, кинувши водяну мишу до її лап.

— Ось, Жовтоікла не єдина, хто хоче, щоб ти погладшала!

— Дякую, — нявкнула Попелапка.

Але вона не торкнулася миші, не схилилася навіть обнюхати її.

— Досі думаєш про битву? — лагідно запитав Вогнесерд.

Попелапка знизала плечима.

— Я ж і справді просто тягар, хіба ні? — вона підвела на Вогнесерда свої сумні круглі оченята.

— Хто тут тягар?

Їх урвало гарчання Жовтоіклої, яка застромила голову до гнізда.

— Ти надумав засмучувати мою помічницю? — нявкнула вона Вогнесердові. — Я взагалі не уявляю, чи змогла би впоратися сьогодні, якби не ця мала, — вона глянула на Попелапку теплим поглядом своїх жовтих очей. — Сьогодні я навіть доручила їй змішувати трави!

Попелапка засоромлено опустила голову і нарешті відкусила-таки шматок миші.

— Гадаю, вона зостанеться в мене на довше, — провадила далі Жовтоікла. — Що не день, то більше з неї користі. До того ж я звикла до її товариства.

Попелапка підвела погляд на стару медикицьку, і в її очах заграв глузливий вогник.

— Тільки тому, що ти достатньо оглухла, щоб терпіти мою балаканину!

Жовтоікла прикинулася, що її обурили слова Попелапки, але та уже заговорила до Вогнесерда:

— Принаймні вона постійно мені це повторює.

Вогнесерд здивовано спіймав себе на тому, що настільки тісні стосунки між цими двома кішками викликають у нього ревнощі. Він завжди вважав себе єдиним справжнім другом Жовтоіклої в цілому Клані, а тепер, здається, вона знайшла ще одного. Але Попелапці принаймні було де жити: вона не зможе стати вояком і у новацькому кублі почувалася б не у своїй тарілці.

Вогнесерд підвівся. Час було повертатися до Піскоштормої.

— Тобі тут нормально із Хвостоломом? — запитав він у медикицьки.

Жовтоікла трохи зневажливо зиркнула на нього.

— Гадаю, ми зможемо впоратися. Правда ж, Попелапко?

— Він не наважиться буянити, — впевнено погодилась та. — І Довгохвіст нам допоможе у разі чого.

Жовтоікла висунула голову із гнізда, а Вогнесерд вислизнув услід за нею.

— Бувай, Попелапко! — гукнув він.

— Бувай. І дякую за їжу.

— Нема за що, — нявкнув Вогнесерд.

Він повернувся до Жовтоіклої.

— У тебе не буде чогось від цього укусу в мене на шиї?

Жовтоікла уважно оглянула укус.

— Здається, глибокий, — прогарчала вона.

— Від Хвостолома, — зізнався Вогнесерд.

Жовтоікла кивнула.

— Зачекай тут, — вона швиденько залізла в кубло і повернулася із клубочком трав, замотаних у листя. — Сам впораєшся? Просто пожуй, а тоді натри соком рани. Пектиме, звісно, але нічого такого, з чим не впорається бравий вояка!

— Дякую, Жовтоікло, — Вогнесерд підняв клубочок.

Жовтоікла провела його до виходу.

— Дякую за те, що прийшов, — нявкнула вона, позираючи на гніздо Попелапки. — Гадаю, вона була дуже засмучена. Їй і після битви було паскудно, а потім ще й церемонія назовництва.

Вогнесерд кивнув. Він розумів. Тоді востаннє обережно зиркнув туди, де лежав Хвостолом.

— Ти впевнена, що будеш у безпеці? — знову запитав він крізь клубок трав.

— Він сліпий, — нявкнула Жовтоікла. Вона зітхнула, а тоді трохи веселіше додала: — А я, між іншим, не настільки стара!

* * *

Прокинувшись наступного ранку, Вогнесерд здивовано споглядав сліпучо-біле світло, що струменіло крізь стіну. Мабуть, знову сніжило. Принаймні рани більше не боліли. Жовтоікла правду казала: сік дійсно був пекучий, але після міцного сну він почувався значно краще.

Вогнесерд гадав: чи Піскошторма і Порохошуб уже закінчили своє чатування? У снігу, мабуть, було нестерпно холодно. Він підвівся на лапи і потягнувся, вигнувши спину і закинувши хвіст аж за голову. Двоє наймолодших вояків Клану лежали вкупці, поснувши в кутку кубла. Мабуть, Білошторм відпустив їх, коли вирушав у досвітній патруль.

Вогнесерд вийшов на засніжений терен. Він заледве помітив на снігу біле хутро Морозошубки, яка вилізла з ясел і також потягувалася. Посеред терену чорніли дві латки — на місцях, де уночі чатували Піскошторма і Порохошуб. Вогнесерд аж здригнувся від цієї думки. А все ж він трохи й заздрив їм, пригадуючи захват від своєї першої вояцької ночі. Цей спогад сповнив його теплом, яке не зміг би остудити навіть найлютіший мороз.

Небо затягли снігові хмари. Білі пластівці досі падали, м’яко і тихо. «Сьогодні доведеться пополювати, — збагнув Вогнесерд. — Кланові треба знову збирати запаси, якщо снігопад не припиниться».

Він почув клич Синьозірки з Високого Каменя. Коти поволі виповзали зі своїх кубелець і торували собі шлях у снігу, щоб послухати провідницю. Вогнесерд вмостився на одній із проталин. Вона пахла Піскоштормою. Він помітив Сіросмуга, що сидів на протилежному кінці галявини. Здається, друг був смертельно виснажений. Вогнесерд замислився, чи не вислизав він, бува, вночі, щоб розповісти Срібнострумці про волоцюг.

Синьозірка заговорила:

— Я хотіла пересвідчитися, чи всі знають про те, що Хвостолом зараз у нашому таборі.

Жоден кіт ані писнув. Усі знали. Чутка розійшлася табором, як лісова пожежа.

— Він сліпий і не зможе нікому зашкодити.

Кілька котів невдоволено пирхнули, і Синьозірка кивнула — мовляв, розумію ваш страх.

— Я не менше за вас дбаю про безпеку нашого Клану. Але Зоряний Клан свідок, ми не можемо витурити Хвостолома з табору та залишити в лісі помирати. Жовтоікла дбатиме про нього, аж поки не загояться рани. І тоді ми знову обговоримо його долю.

Синьозірка роззирнулася, ловлячи голоси з юрби, але ніхто так і не озвався, тож вона зістрибнула на землю. Коли коти розійшлися, Вогнесерд помітив, що провідниця прямує до нього.

— Вогнесерде, — нявкнула вона. — Тільки одне мене досі турбує. Ти так і не владнав проблеми із Сіросмугом. Я вже хтозна-скільки часу не бачила, щоб ви разом полювали. А я ж казала, що не потерплю розбрату всередині Клану. Сьогодні ви разом підете полювати.

Вогнесерд кивнув.

— Так, Синьозірко.

Він не був проти. А після вчорашньої битви сподівався, що й Сіросмуг не відмовиться. Коли Синьозірка рушила геть, Вогнесерд оглянув галявину, аби пересвідчитися, що Сіросмуг знову кудись не чкурнув. Ні, онде він був, допомагав відгрібати сніг від входу до ясел.

— Привіт, Сіросмуже, — гукнув Вогнесерд. Сіросмуг і далі працював. Вогнесерд підійшов ближче. — Не хочеш піти пополювати перед обідом?

Сіросмуг озирнувся і холодно глянув на нього.

— Хочеш переконатися, що я