Нові пригоди Електроніка - Євген Серафимович Велтистов

— Звичайно, не винувата, — підтримала Елечка. — Мені теж подобається Сергій. І Електронік, — додала вона.

Світлана витерла сльози, наважилася на відчайдушне признання:

— Звідки я знаю… може, я ще покохаю його… Хіба я винувата?

— Покохаю? — Дівчинка з неусмішливими очима пильно дивилася на Світлану. — Що таке кохання?

Світлана спалахнула, махнула рукою: хіба так просто, в коридорі, поясниш? Та вона й сама до пуття не знала. А Елечка здогадалася, що це дуже важливий для людини стан, коли він спричиняє і сльози, й усмішку. Вона запам’ятала нове слово, рішуче сказала:

— Ми приймаємо тебе в гру.

Тієї ночі, коли Світлана перебралась до палати волейболісток, і народилася жартівливо-серйозна клятва про те, як перемогти команду Електроніка. Дівчатка по кісточках перебрали хлопчаків і вирішили не відволікатися на всякі неприємності й дрібниці на зразок закоханості. Світлана перша промовила голосним шепотом знамениту фразу: «Я ніколи не закохаюсь у Сироїжкіна». І Майка нічого їй не заперечила, навпаки — підтримала нову подругу: «Ні-ко-ли!» Решта дівчаток на мить принишкли, а потім дуже зраділи: «Ні-ко-ли!» — оце справжня солідарність, без усяких там зітхань, сліз і безглуздих ревнощів. І Електронічка, яка прислухалася до подруг, погодилася, що всі сили треба віддати перемозі.

Світлана виявилася незамінним гравцем у центрі майданчика. М’яч наче сам прагнув потрапити до її рук. А навколо були чуйні подруги, які розуміли кожний її жест.

— Бачиш, який вона талант? — сказала якось Еля Ніні.

— Талант? — Ніна знизала плечима. — Це просто Світланка, й більше ніхто.

— Ти образила людину! — сказала Еля, не уточнюючи нічого.

— Людину! — Ніна презирливо засміялася. — Теж мені вчителька знайшлася!

— Черствяк! — кинула їй Майка. — Знай, за Світланку ми горою!

— Я вивчатиму тебе! — чесно попередила Ніну Електронічка. — Поки не збагну, чому ти така.

— Що ж, вивчай, будь ласка, — відповіла Ніна й пішла геть погордливою ходою. — Я не Світланка! — гукнула вона, оглянувшись. — Я не поскаржуся.

Елечка й Майя довго дивилися їй услід. А Ніна розпитувала потім подруг, що таке «черствяк», поки їй не пояснили: це засохлий, черствий хліб. Тільки тоді Ніна образилась і задумалася, навіщо її вивчатимуть…

…Елечкину команду впізнавали не тільки на спортмайданчику.

Вранці, після сніданку, коли загони з піснями йшли в поле працювати, ця команда перша зробила марш-кидок на своє робоче місце. Багатоскоком — з ноги на ногу — збігала лісовою стежкою. Стрибала через канави. Перехоплювалася через тин. Повзла по-пластунському під кущами. Кидала камені через яр. На повній швидкості виривалася на поле, вмить розхапувала лопати й ганчірки. І от лунає командирський голос над вервечкою працюючих:

— Не тремтіти колінами!.. Геть слабкості! Вирівняти поставу!

Елек відзначив подумки, скільки нових команд, крім знаменитого заклику «На старт!» з’явилося в Елечки. На його подив, у відповідь на кожний грізний окрик капітана розлягається дружний сміх її дівчат.

Звичайно, хлопчаки відразу вловили, що дівчата перестали звертати на них увагу. Та вони не надали цьому особливого значення. Хлопчаки теж посилено тренувалися.

Ночами, коли табір затихав, Електронік і Електронічка прогулювалися околицями.

Одного разу, коли Елечка лежала на заправленій постелі, у вікні показалася розкудлана хлопчача голова.

— Чого лежиш? — спитав пошепки Ел і запропонував: — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

— Свіжим повітрям? — перепитала, підводячись, Електронічка. — Навіщо?

— Так заведено в людей, — пояснив Електронік, і вона прийняла запрошення.

Досі Елечка не знала, що робити ночами, коли подруги сплять. Вона лежала з розплющеними очима й уявляла собі той величезний, складний світ, у якому опинилася. Для чого вона тут — маленький спортивний робот, винайдений хай навіть самим генієм — професором Громовим, для чого? Щоб тренувати дівчаток? Будь ласка, вона ладна працювати і вночі, та коли смеркало, її подруги, пошепотівши й посміявшись над денними враженнями, міцно засинали. На думку Елечки, це було нераціонально. Елечка почувала себе вночі самотньою. В неї не було двійника, який бачив би за неї сни…

І ось, як і при знайомстві, вони з Елеком вибігли на заміське шосе. Вночі світ відкривався Електронічці зовсім-зовсім іншим. Над темною стіною лісу повисло місячне кружало, що відбивало промені невидимого сонця. Фіолетова пара клубочилася над болотами. Рівнини заливала біла пінява туману. Загострилися всі запахи — лісу, полів, поснулих квітів. Сяяли, відбиваючись в очах Елечки, зірки Північної півкулі. І туди, до зір, у таємничий ілюмінатор місяця, вела мандрівників світла нічна дорога.

Вони бігли на невеликій швидкості, мимохіть підкоряючись неквапливій нічній течії, і розмовляли.

— Що таке космос? — запитала Елечка, вдивляючись у далекі зорі.

— Космос? — Елек коротко пояснив їй будову Всесвіту.

— Я ніколи не була в космосі, — завважила Елечка вголос. — Я так хочу в космос.

— Ти неодмінно полетиш у космос! — упевнено сказав Електронік. — Не сьогодні, звичайно…

— Не сьогодні, — луною озвалася дівчинка, біжучи поряд. — Але я не бачила навіть зими.

— Незабаром ти побачиш і зиму, й сніг, і лижників. І сама промчиш з гори.

— Я багато чого не бачила в цьому світі, — нарікала далі Елечка. І перелічила: звірів і птахів, міст і країн, музеїв і театрів, морів і океанів, книжок і телепередач, пустель і джунглів, фільмів і концертів, сузір’їв і галактик — усе те, про що вона читала, чула або здогадувалася.

На Електроніка раптово звалилася гігантська програма пізнання життя, але в якій послідовності її виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.

— З часом усе