Козак Мамарига - Автор невідомий - Народні казки

Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.

А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:

— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

— Чого Ти, князю, плачеш?

— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.

— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.

— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!

Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

— А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.

— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли.

Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:

— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

— Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

— А що, перстень є?!

— Є, — каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

— Що ж, досі персня нема?

— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.

Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

— Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

— Мій.

— Як твій, так візьми, та наперед не губи.

І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій князеві й каже:

— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!

— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.