Ойойкове гніздо - Віктор Семенович Близнюк

Хлопці — вони страшенно боялися Грицька — розбіглися, мов курчата. А Грицько потяг мене за руку до своєї хати, взяв ложку і каже:

— Роззяв рота!

З переляку роздер я рота і очі вирячив. Грицько, як справжній лікар, просунув ложку крізь зуби і статечно відзначив:

— Так і є — короткий язик. Ну нічого, виправимо.

В мене аж мороз пішов поза шкірою. Думаю: що він буде робити? Може, язика почне витягати, щоб довшим був?

А він підсів ближче, подав знак мовчати.

— Значить, зробимо так. Ти ось даремно бігаєш по селу. А з цього дня, коли біжиш, то весь час дирчи. Як трактор — др-р-р! Зрозумів?

Грицько схопився на ноги, промчав по хаті, показуючи, як це треба робити.

— А куди бігати? — питаю.

— Тут потрібна система, — зауважив Грицько. — Вранці — до розірваної греблі, що за селом, і назад; в обід можна ближче — до млина, а перед сном — знов до розірваної греблі. Второпав?

— І що з того вийде? — запитую пошепки.

— А вийде, що через місяць гаркавість наче рукою зніме. Будеш рикати, як лев.

З того дня й почав я дивувати своїх рідних та сусідів. Знають люди — був хлопець сонько; як прикипить до подушки — медом не піднімеш. А тепер, тільки півень прокукурікає, не продерши очі, вискакує з хати і летить бігом за село.

Та не просто біжить, а дирчить без упину, наче заведений.

Одного разу чую — прийшла сусідка, гомонить стурбовано до матері:

— Може б ви, — каже, — до лікаря звернулися. Щось з вашим сином не те… Він з груші, часом, не падав, га?

Мати моя теж налякалася. До лікаря, правда, не повела, а почала зіллям поїти — таким гірким та противним, що від нього я став бігати ще прудкіше.

П’ю материне зілля, проте не кидаю тренуватися. Суворо дотримуюсь Грицькової системи. Якось в обідню пору (я саме біг до млина) побачив на вигоні хлопців з нашої вулиці. Видно, про щось сперечаються: одні на тітчин Одарчин город показують, інші — на толоку. Побачили мене хлопці, кричать:

— Гей, Печений, завертай сюди!

Підійшов я до гурту. Грицько пригнувся, розсунув лопушине листя.

— Бачиш — кавун? — питає.

Я теж пригнувся. Під лопухом, справді, лежить величезний рябий кавун.

— Як ти думаєш, чий він?

Я легенько смикнув за гудину і невтішно зітхнув: гудина вела на Одарчин город. Потім цокнув пальцем по кавуну — дзвенить! Солодкий же, мабуть, біс би його взяв! Зітхнув я ще тяжче. А хлопці зовсім похнюпились.

— З одного боку, — кажу, — корінь ніби на городі; а з другого боку — сам кавун на громадській толоці. Значить — нічий.

— Правильно, і ми так думали! — підхопили хлопці.

— Та що говорити — давайте покуштуємо!

І знов заминка вийшла. Кавун один, а нас же — ціла артіль. Як ти поділишся? Навіть по скибі на брата не буде. Тут озвався Грицько:

— Пропоную так: хто скоріше пробіжить до розірваної греблі і назад — тому кавун. Згода?

Хлопці збунтувалися. Чого це одному отакий кавун? Живіт лусне! Ну хоч би першим трьом. Нарешті порішили: кавун дістанеться п’ятірці найкращих бігунів.

І ось вишикувалась нас ціла шеренга. Стоїмо босі; хто поспіхом ще й сорочку знімає, хто притупцьовує з нетерплячки.

— І ти, Печений? — смикнув мене хтось за штани.

Хотів я стусонути насмішника, та раптом пролунала Грицькова команда:

— Раз, два, три — марш!

Ну й рвонула боса ватага! Як дременули вздовж села — тільки п’ятки замелькали, курява — стовбом піднялась! Я плентаюсь собі позаду, а передні перцю підсипають:

— Не журись, Печений, хвостика залишимо!

Добре, думаю, біжіть. Я цю відстань як своїх п’ять пальців знаю. Зразу теж був гарячий — на півдорозі видихався.

Отож не поспішаючи біжу останнім і за звичкою дирчу, як трактор; коли це бачу — один, висолопивши язика, задріботів повільніше; і другий вже, наче риба на піску, ротом зіває; і ще хтось, чую, так сопе, так хекає, ну просто як ковальський міх. А я піддаю жару, а я темп набираю. «Гей, з дороги!» — кричу і, обігнавши середніх, вириваюсь уперед; біля греблі переді мною тільки Грицько лопотів ногами. Та ось, наддавши, я й Грицькові показав спину. І так мені весело бігти назад, що став я вибрикувати, як куцохвосте лоша.

Примчав до Одарчиного городу, трохи віддихався, а тоді викотив з лопухів кавуна, взяв його в обидві руки і так гордо стою, як той цар на троні.

Скоро й Грицько на толоку прибіг, а з ним — ще троє; інші, мабуть, нишком додому подалися — чого ж на глум з’являтися? Глянув я на переможців і засміявся: обличчя сірі від пилюки — тільки зуби блищать; піт у три ручаї ллється.

— А ти, думаєш, кращий! — регочуть хлопці. — Наче з димаря виліз.

Сіли ми на траві, розрізали громадського кавуна, а він — червоний, іскристий, солодкий — аж тане в роті. Їмо, прицмакуємо, а хлопці й говорять:

— От тобі й Печений!

— Не Печений, а чемпіон села!

— І коли ти навчився бігати? — питають.

— Це моя система! — хвалиться Грицько. — До речі, покажи, Борисе, язика. — Він заглянув мені в рот, знизав плечима: — Здається язик подовшав…

Словом — пригодилася Грицькова наука. Правда, вимовляти «р» я тоді так і не навчився. Та це й не важливо. Головне —