Невермур. Випробування Морріґан Кроу - Джессіка Таунсенд
— Чому вони повинні псувати свято? — спитала жінка поруч, затуляючи очі своєму маленькому синові. — Існує дещо занадто страшне навіть для Чорної ходи. Дивосміт!
— То це Дивосміт? — Морріґан розреготалась і повернулася до Готорна, який насторожено спостерігав за маріонеткою.
Він не здавався страшним. Просто горбатий старець із гострими чорними зубами й чорними очима, чий плащ тріпотів на вітрі, а на пальцях були довгі кігті. З його рук і очей часом вилітали спалахи вогню, а з гучномовця в роті долинав дурнуватий сміх. Морріґан намагалася зрозуміти, чому всі так бояться чогось настільки безглуздого, але потім згадала історію про Різанину на площі Відваги, і в її голові продзвеніли слова Дами Чанди: «Він був людиною, що перетворилась на монстра».
— Ось і воно! — крикнув Готорн, навмисне дивлячись повз Дивосміта. — Процесія цвинтаря Морден. Вона найкраща.
Віз виглядав як справжній цвинтар, огорнутий білим туманом і заповнений зомбі. Морріґан знала, що це просто люди, переодягнені в зомбі, — це виказував зелений грим, — але в неї по спині пробігли мурашки, коли вони зі стогонами вилазили зі свіжих могил. Вони тяглися крізь залізну огорожу навколо воза до дітей, які то радісно вибухали сміхом, то нажахано верещали.
Готорн був правий: це була найкраща процесія. Юрба, здавалося, поділяла його думку, бо люди штовхалися, щоб підійти ближче, або ставали навшпиньки, щоб було краще видно. Чоловік, який стояв перед Морріґан і Готорном, підняв свого сина на плечі, повністю закриваючи їм поле зору.
Готорн застогнав.
— Нумо, там позаду є сміттєвий бак. Якщо ми виліземо вище, зможемо все бачити.
Морріґан завагалася.
— Але Фен…
— Ми ненадовго. Швидше, поки вона відволіклась! — сказав Готорн, киваючи в бік Фен, яка щосили била тих зомбі, що дотягалися до огорожі.
— Гаразд, — пробурмотіла Морріґан. — Але клянусь, якщо в моїй постільній білизні з’явиться пудра з ефектом сверблячки…
Алея була брудна, а бак огидно смердів. Готорн виліз першим і подав руку Морріґан.
— Допоможіть, — долинув голос із кінця алеї. Там нікого не було. — Будь ласка… Хто-небудь, будь ласка, допоможіть. Я впала вниз. — Це був голос старої жінки, слабкий і наляканий. Морріґан і Готорн перезирнулись. Готорн востаннє кинув тужливий погляд на цвинтар Морден і зістрибнув із бака.
— Агов? — гукнула Морріґан. — Хто тут?
— Ох, слава богам! Будь ласка, мені потрібна ваша допомога. Я впала сюди, і… тут темно і мокро, і я ушкодила ногу.
Вони обережно пішли алеєю.
— Де ви? — запитав Готорн. — Ми вас не бачимо.
— Унизу.
Голос долинав у них з-під ніг. Морріґан відступила назад.
— Тут люк, Готорне. — Вона відчула напруження. Невже хтось справді там застряг?
Вони пальцями підняли кришку люка і відкинули її вбік. Вдивляючись униз, Морріґан не побачила нічого, крім темряви.
— Агов? Ви там?
— Ох! Слава богам, ви мене почули. Я йшла собі й упала, і… здається, я зламала щиколотку. Я не можу вилізти звідси сама.
— Добре, не… не панікуйте! — крикнула Морріґан. — Ми спустимось і допоможемо вам.
Готорн відтягнув її убік, нервово зашепотівши.
— Я, звичайно, не експерт, але ти не думаєш, що, коли ти чуєш голос із каналізації, який просить тебе спуститися, можливо, варто… не спускатися?
— Вона просто стара леді, — Морріґан намагалася переконати і Готорна, і саму себе. У всьому цьому було щось дивне. — Відколи це старі леді тебе лякають?
— Відтоді, як вони почали гукати мене з каналізації.
— Їй потрібен лікар.
— Можливо, варто сказати Фен…
— О так, ходімо розкажемо Фен, що втекли на темну алею без неї, — зашипіла Морріґан. — Блискуча ідея.
Готорн застогнав.
— Добре. Добре. Але якщо нас живцем з’їдять гігантські пацюки або роздере на шматочки Невермурське Лускате Каналізаційне Чудовисько, моя мама дуже розсердиться.
Вони вирішили, що буде найкраще, якщо Морріґан спуститься вниз і допоможе жінці вилізти по драбині, а тоді Готорн — фізично сильніший завдяки їзді на драконах — витягне її зверху.
Морріґан ступила на драбину, трохи нервуючись, але, коли вона зробила два чи три кроки в темряву, вона була цілковито нажахана. Вона подивилась угору, щоб перевірити, чи Готорн досі там.
— Ти впевнена? — запитав він.
Знизу долинув плач.
— Будь ласка, поспішайте, я ледве стою на ногах.
Морріґан ковтнула клубок у горлі. Її серце гупало вже десь у шиї. Вона зробила ще крок, тоді ще один, повністю зосередившись на тому, щоб обережно переставляти ноги, і нарешті ступила на тверду землю.
Тут було темніше, ніж вона уявляла. Вона закліпала, чекаючи, коли очі звикнуть.
— А-агов? Я не бачу вас. Де ви?
Відповіді не було. Серцебиття Морріґан пришвидшилось.
— Агов? — гукнула вона. Її голос відбився луною. — Ви в порядку?
Вона подивилася вгору. Світло нагорі зникло, як і Готорн. Важко дихаючи, дівчинка потяглася до драбини, хапаючи руками повітря, але вона також зникла.
— Що відбувається? — запитала Морріґан. Вона намагалася говорити твердим голосом, але той виявився скрипучим і писклявим. — Це не смішно.
Стара леді вибухнула реготом.
Морріґан почула звук запалювання сірника, який не можна було ні з чим сплутати. З темряви народився маленький жовтий вогник, і Морріґан закліпала від раптового світла. Коли її очі звикли до нього, стало зрозуміло, що вона і стара леді зовсім не в каналізації.
І вони не самі.
Розділ шістнадцятий. Iди за світлом
Слабко освітлені свічками обличчя оточили її щільним колом.
Морріґан хотілося закричати, втекти, покликати Готорна, але вона заціпеніла від жаху.
— Ми відьми Тринадцятого Шабашу. Ми бачили небачене. Ми голоси тих, хто мовчить. Ми відділимо сміливих від слабких.
Їх було семеро, але вони говорили одночасно. Серед них були молоді й старі, але на жодній не було гостроверхого чорного капелюха і в жодної не було бородавок на носі. Вони були вдягнені в чорні сукні з довгими рукавами і щільно застібнутими ґудзиками аж до шиї, волосся було міцно зав’язане на потилиці, а на їхні злі обличчя кидали тіні чорні сітчасті вуальки. Саме так, зрозуміла Морріґан, виглядають справжні відьми. Тепер вони вже не так подобалися дівчинці.
— Чого ви хочете? — Вона дивилася на кожну, боячись надовго відривати від них погляд.
— Перед днем Усіх Святих ти зустрінеш два страхи, — сказали вони хором. — Один побачиш, а в другий повіриш. Рятуйся втечею, якщо хочеш. Приймай виклик, якщо зможеш. Або йди за світлом і покладайся на удачу.
Одна з відьом подала Морріґан бірюзовий конверт. Усередині була записка:
Запрошуємо на Випробування Страхом.
