Горохове чудо - Борис Микитович Харчук

— Прибилися ми з голої землі. Ти хоч і сонце, але просто спалюєш нас. Потім ховаєшся, і хлище дощ. А то зовсім кудись утікаєш, і ми дзенькаємо зубами на морозі. Є у нас мрії, є у нас надії, та ще ні разу вони не збулися. Ми ніколи добра не бачили. Ти високо, може, тобі те добро видно, то покажи нам, як бути.

Сонце крутнуло свої довгі вуса — тиха усмішка. А з його стола чути такі приємні пахощі, що всім аж у носі свербить.

— Ви здорожилися, сідайте і підвечеряйте.

І посадило їх сонце рядочком за стіл. Люди ще зроду такої смакоти не їли. Хліб пахне полем, мед пахне небом. А сонце вийняло собі люльку, всипало тютюну з кисета і закурило: по небу хмарки.

Люди понаїдалися, а воно їм нічого не каже. І вони мовчать, тільки позіхають.

Викуривши люльку й вибивши її, сонце примружило очі.

— То лягайте спати. Куди вам вибиратися на ніч? Вранці собі підете. — А про добро мовчить.

Люди були чемні, перепитувати посоромилися, так і поснули. Лише молодик не спав.

— Чого ти не спиш, Іване? — питається сонце.

— Хіба ж ти не знаєш, що перепитуєш?

От сонце насипало йому в кишені насіння і каже:

— Гляди, не розсип. Вернешся додому, посій.

Ніхто цього не чув і не бачив.

А коли люди попрокидалися, сонця в палатах вже не було. Воно викочувалося аж на тому боці неба.

Люди подумали, що даремно били ноги і марно гайнували час. Не допомогло їм сонце. Хоч воно і високо, але само не знає, де те добро.

І стали всі насміхатися з молодика.

— Іван дурень! — беруть його на кпини.

А Іван мовчить, держить руки в кишенях. Смійтеся, думає собі. З тим і рушили додому. А коли вернулися, Іван каже:

— Нумо, копайте мерщій землю, а я буду сіяти добро!

Ніхто його не слухає. Нехай копає, якщо йому хочеться. І давай ще дужче з нього підсміюватися. Іван копає, а вони за животи беруться.

— Іван тому й дурний, що він Іван!

А він пріє, та не кидає роботи. Накопався, аж ниє у крижах. Сонце з неба підморгує, додає йому охоти.

Та як кинув Іван у землю насіння з однієї руки — жито так і стало лавою, сипонув з другої — а пшениця ще густіша. Сипонув ще раз — і забіліла гречка, а на ній бджоли. І запахло хлібом і медом, як на столі у сонця.

Люди побачили і перестали сміятися.

— Дай і нам, — просять.

А він показав їм свої набряклі руки і каже:

— Робіть…

Відтоді люди почали орати і сіяти. Земля вродила добро… Та ти їж!

А вона показує дві порожні долоньки.

Годувати сирком легко. Ставлю його в тарілці, не здираючи тонесенького папірця.

— Тьху, безтолковий, як бабуся, дає дитині з папірцем! Бабуся не бачить! — і здирає папірця, і береться за ложечку.

— Ти їси, аж за вухами у тебе лящить.

Вона перехиляється зі свого високого стільця до мене, підставляє вухо, щоб я чув, як за ним лящить.

Наша кухня пахне житом. Жита вийшли з поля, переступили межу міста і, не боячись ні металево-бетонного брязкоту, ні лихої години, восени пахнуть весною. Колосся так і б’ється об вікно.

Воксанка сьорбнула чаю і вже підхопилася на своєму стільці. Показує, яка вона велика, мало не дістає руками стелі. І так шпарко-шпарко:

— Спасибі, татку, за обід, що наївся дармоїд!

Я схоплююся, підтримую її.

— Коли я їм сосиску і сирок… — проказую.

Вона повторює:

— Коли я їм сосиску і сирок, то… — і запинається, ніяк не може затямити, коли обід, коли вечеря, а коли сніданок.

— То… — тягну я.

— То… — тягне вона.

— Сні…— підказую їй.

— Коли я їм сосиску і сирок, то сніданок. Дякую, татку, за сніданок, що наївся дармоїд!

А дощ не вщухає. А в наших закапелках порожньо. Треба на базар, у магазини.

Поверх руденьких колготків натягуються синенькі штанці. Капці — геть. Ноги малі, капці сукняні, а якось непомітно попротиралися. І великий пальчик лівої ноги сміється своїм рожево-синім нігтем.

— А де черевики?

Босі ноги лупу-лупу, та не по килимі, по паркеті.

Я заглядаю під шафу. Там у картонній коробці цілий склад її взуття, але тих черевиків, що нам треба, червоних, підбитих сукном, нема. Куди ж вони запроторилися?

Воксанка згинці під стіл, під диван. Головою об щось стук — почухала, рукою лясь стола, щоб знав, як битися.

— Де ті кляті черевики?

— Со? Ті, що ми вдвох купили?

— Та ті ж!

Вона пам’ятає, хто їй що купив, що прислали баби і діди.

— Во, во! Бач, то Піх взувався!

Піф — плюшевий собака. Він розлігся у зеленому візочку, вкрився по самісіньку шию байковою пелюшкою.

— Що ж це він завалився у черевиках? Нечупара!

— А йому зимно, б-р-р!

Садовлю її собі на коліна, взуваю. Шнурівки довгі, зробив по дві петельки, тягнуся, щоб дістати з машинки кофточку, а Воксанка з колін і гиць на інший диван, з дивана — до балкона, за штору. І виглядає з-поза штори, хитра: лови! Ступив крок — зовсім закрилася шторою.