Вогонь і крига - Ерін Хантер

Він відчув полегшення, коли Синьозірка вийшла із кубла Жовтоіклої. Та очі провідниці теж округлилися від здивування, коли вона побачила малюка.

— Що це? — вимогливо запитала провідниця.

По спині Вогнесерда пройшов холод, у нього було погане передчуття. Він опустив кошеня між своїх передніх лап і обгорнув його хвостом, аби зігріти.

— Це первак моєї сестри, — відповів він.

— Твоєї сестри! — Тигрокіготь осудливо глянув на нього. — У тебе є сестра? Де?

— Там само, де й народився Вогнесерд, звісно, — гидливо шикнув Довгохвіст. — Біля Двоногів!

— Це правда? — запитала Синьозірка. Її очі ще більше розширилися.

— Так, — визнав Вогнесерд. — Моя сестра віддала мені кошеня, щоб я привів його у Клан.

— Але чому вона це зробила? — якось загрозливо спокійно запитала Синьозірка.

Вогнесерд нервово запинався:

— Я розповів їй про життя Клану — як тут добре… — його голос зійшов нанівець під недовірливим поглядом Синьозірки.

— Скільки часу ти вже відвідуєш кубло Двоногів?

— Недовго, лише від початку гололисту. Але тільки щоб побачитися із сестрою. Я все ще вірний Громовому Кланові.

— Вірний? — вигук Темносмуга пронісся над галявою. — І все одно приніс сюди цю кицюню?

— Чи не досить Клану однієї кицюні? — пробурмотав хтось зі старійшин.

— Довіряй кицюні знайти іншу кицюню! — гаркнув Порохолап, обурено настовбурчивши хутро. Він повернувся до Пісколапки і ткнув її носом.

Світло-руда кицька невпевнено глянула на Вогнесерда, а тоді втупилася у свої лапи.

— Чому ти приніс його сюди? — прогарчав Тигрокіготь.

— Нам потрібні вояки…

Маленьке кошеня покрутилося під животом Вогнесерда, і він усвідомив, наскільки по-дурному звучали його слова. Він нахилив голову, коли на нього посипалися крики звинувачення.

Після того як затихли прокльони, заговорив Вітрогон:

— Кланові й без того не бракує турбот.

— Воно буде лише тягарем, — погодилася Мишошубка. — Доведеться чекати щонайменше п’ять повень, перш ніж йому можна буде тренуватися.

Білошторм згідно кивнув.

— Тобі не варто було приносити сюди кицюню, Вогнесерде, — нявкнув він. — Кошеня занадто розніжене для життя у Клані.

Вогнесерд розсердився.

— Я народився кицюнею. Я розніжений?!

Він гадав, що зможе змінити упередження Клану щодо домашніх котів, але помилився. Серед натовпу не було видно жодного дружнього обличчя.

Раптом із-за спини Білошторма пролунав голос:

— Якщо вони з Вогнесердом однієї крові, то з нього вийде добрий кіт Клану.

Вогнесерд відчув прилив полегшення. Це був Сіросмуг! Маленький вогник надії запалився в душі Вогнесерда, коли Білошторм відступився й інші коти звернули погляди на попелястого вояка.

Сіросмуг оглянув оточення, спокійно зустрічаючись поглядами із кожним котом.

— Аж дивно бачити, як ти заступаєшся за друга, Сіросмуже. Минулого вечора ти хотів розірвати його на шматки! — глумливо зауважив Довгохвіст.

Сіросмуг поглянув на нього, а тоді швидко обернувся до Темносмуга, який теж почав глузувати:

— Та, Сіросмуже! Звідки ти знаєш, що кров Вогнесерда годиться для Громового Клану? Скуштував її вчора, коли намагався видерти шмат з його лапи?

Синьозірка виступила вперед. Її блакитні очі були затуманені хвилюванням.

— Вогнесерде, я вірю, що ти не мав нічого лихого на думці проти Клану, коли навідував сестру. Але чому ти погодився принести сюди її кошеня? Ти не мав права вирішувати це сам. Твій вчинок зачіпає увесь Клан.

Вогнесерд поглянув на Сіросмуга, сподіваючись на більшу підтримку, але той уникав його погляду. Рудий вояк роззирався навсібіч, і всі коти відвернули від нього голови. Він почав панікувати. Невже сам поставив під загрозу власне перебування у Клані, коли приніс сюди кошеня Принцеси?

Синьозірка знову заговорила:

— Тигрокігтю, що ти про це думаєш?

— Що я думаю? — нявкнув воєвода. У Вогнесерда похололо у грудях від чванливого задоволення в його голосі. — Я думаю, що нам потрібно позбутися його негайно.

— Злотоквітко?

— Воно справді виглядає надто малим, щоб дотягнути до новолисту, — зауважила руда королева.

— Воно підхопить зелений кашлюк ще до світанку! — додала Мишошубка.

— Або їстиме нашу здобич увесь снігопад, а потім помре від холоду! — кинув Вітрогон.

Синьозірка похилила голову.

— Досить. Мені треба це обдумати.

Вона попрямувала до свого кубла і зникла всередині. Решта Клану розходилася, похмуро бурмочучи.

Вогнесерд підняв промокле кошеня і поніс його до вояцького кубла. Котик тремтів і мляво нявчав. Вояк обвився довкола нього і заплющив очі, але в уяві виринали насуплені обличчя Клану, сповнюючи його серце страхом. Він і раніше почувався самотнім, але тепер здавалося, що весь Клан відвернувся від нього.

Сіросмуг зайшов у кубло і вмостився на своєму місці. Вогнесерд схвильовано подивився на нього. Друг єдиний з усіх підтримав і захищав його, і Вогнесерд хотів подякувати. Після напруженої паузи, яку заповнювало жалібне нявчання кошеняти, він промурмотів:

— Дякую, що заступився за мене.

Сіросмуг стенув плечима.

— Та вже ж, — нявкнув він, — все одно більше нікому.

Сірий кіт покрутив головою і почав вилизувати свій хвіст.

Кошеня вже почало нявчати голосніше. Кілька інших вояків зайшли до кубла, щоб сховатися від дощу. Верболоза кинула короткий погляд на Вогнесерда, але нічого не сказала.

— Ти можеш його заткнути? — поскаржився Темносмуг, вмощуючись на шматку моху.

Вогнесерд у відчаї вилизував кошеня. Воно вже було, мабуть, дуже голодне. Він підвів голову на шелест біля стіни. Це була Морозошубка. Вона підійшла до Вогнесердового гнізда і подивилася на нещасного котика. Раптом кицька нахилилася і понюхала його м’яке хутро.

— Кошеня краще віднести до ясел, — муркнула вона. — У Ряболицьої є трохи зайвого молока. Я можу попросити, щоб вона його погодувала.

Вогнесерд здивовано глянув на королеву. В очах Морозошубки він побачив тепло.

— Я ще не забула, що ти врятував моїх кошенят від Тіньового Клану.

Вогнесерд знову вхопив котика і вийшов з вояцького кубла слідом за Морозошубкою. Дощ надворі посилився. Вони швидко покрокували до ясел. Морозошубка зникла за вузьким проходом, Вогнесерд рушив за нею. Він зупинився у заростях папороті, намагаючись звикнути до тьмавого світла.

Усередині сухого темного кубла сиділа Ряболиця в оточенні своїх двох кошенят. Вона підозріливо подивилася на Вогнесерда, а тоді на кошеня, яке звисало з його щелеп.

Морозошубка шепнула до Вогнесерда:

— Одне з кошенят Ряболицьої померло вчора вночі.

Вогнесерд пригадав хворобливе кошеня, яке звивалося біля Жовтоіклої. Він поклав котика Принцеси на землю і повернувся до Ряболицьої.

— Співчуваю, — промурмотів він.

Королева кивнула йому. Її очі були повні смутку.

— Ряболиця, — почала Морозошубка, — я можу лише здогадуватися, як тобі зараз болісно. Але це кошеня помре з голоду, а в тебе є молоко. Ти можеш його погодувати?

Ряболиця