Пригодам — ура! - Анатолій Григорович Костецький
Отже, Лізчиному зойку ніхто не надав значення, окрім сусідки Ізольди Сократівни.
Ця жінка вважала своїм громадянським обов'язком звертати увагу на все, що діється навколо, бо мала від цього свій зиск. Тож і зараз, почувши зойк на дачі Валяйків, вона метнулася до порога й заскочила в будинок.
У першій кімнаті, захаращеній різноманітним непотребом — від заіржавілої швейної машинки до старезного пилососа «Вихрь», — Ізольда Сократівна підійшла до дивної споруди, накритої старою рядниною, і відкинула запону. Під нею виявилася клітка, в якій сиділа пошарпана напівсонна ворона.
Птах невдоволено покосував заспаним оком на Ізольду і сердито каркнув.
— Ну-ну! Покаркай мені!.. — замахнулася рядниною Ізольда, й бідолашна ворона злякане втягла носату голову в плечі. — Вилазь! — прочинила хазяйка дверцята клітки. — Справа є!
Ворона струснула крильми, зганяючи залишки сну, і неохоче вилізла.
— Що там ще сталося? — спитала вона людським голосом. — Я вже й так від ваших доручень гибію, то хоч ранком поспати можу?
— Потім поспиш, а зараз — до роботи! Чи міліцію сюди запросити? — єхидно поцікавилась Ізольда.
Ох, уже ця міліція!
Скільки Креня пам'ятав себе, Ізольда весь час лякала його міліцією. Невже так воно буде до кінця його життя?..
Креня — так звали ворону — був не лише розумний, як переважна більшість ворон взагалі, а й умів розмовляти. Ви, мабуть, знаєте, що можна навчити розмовляти деяких птахів, хоча далеко не всіх. Але Креня володів ще одним рідкісним та безцінним талантом: він умів слухати й запам'ятовувати почуте…
Та про Креню — згодом, а зараз трохи про саму Ізольду Сократівну.
Вона прижилася в Круглику якось непомітно й ненав'язливе. В будинку, де вона зараз мешкає, колись жила бабуся років вісімдесяти, така собі «бабка-кульбабка», яку всі називали просто Митрофанівною.
Коли перші дачники почали торувати стежки до Круглика і зводити там оселі, з'явилася й Ізольда Сократівна.
Ніхто не звернув уваги на цю досить чепурну дамочку у капелюшку з пір'ячком. Місцеві жителі думали, що вона теж дачниця, а дачники вважали її тутешньою, гадали, що народилася вона в Круглику, переселилася згодом у місто і тепер просто наїжджає до своєї колишньої домівки.
Але в Ізольди Сократівни була чітка мета: безкоштовно заволодіти будинком у Круглику, а свою міську двокімнатну квартиру залишити єдиному синочку, вайлуватому Борисові, або, як клякала його мати, Бобчику, приймальникові склотари.
От і почала Ізольда вчащати до Круглика, до хати бабусі Митрофанівни.
Бабця була сама як палець, тож із радістю приймала цю лагідну й привітну, на її переконання, жіночку, яка щоразу привозила бабусі із Києва гостинці: то пачку вафель «Сніжинка», то коробку цукерок «Пташине молоко», а то й «Київський» торт.
Якось непомітно для місцевих жителів візити Ізольди перетворилися на майже постійне перебування в Круглику, й одного чудового дня Митрофанівна заявила сусідам, що Ізольда Сократівна — її далека родичка. Тепер ця родичка нарешті знайшлася і житиме в неї, а хату свою Митрофанівна, як помре, залишить Ізольді у спадщину.
Сусіди пораділи за Митрофанівну — хоч якісь родичі знайшлися, зігріють останні роки бабці! — і невдовзі хата була переписана на ім'я Ізольди.
Тепер до Круглика став учащати й Бобчик. Щоразу він привозив «своїй любій бабусенції», як він величав Митрофанівну, величезний, на три кілограми, подарунковий «Київський» торт. А Митрофанівна, котра за все своє довге трудове життя не те що торта, а й тістечка, мабуть, не бачила й не куштувала, як то кажуть, — дірвалася…
І хоча пожадливою її ніхто не міг назвати — старенька ладна була віддати останню сорочку тому, хто потрапляв у скруту, — але від торта відмовитись не могла!
Кожного разу, коли Бобчик приїжджав з тортом, Митрофанівна поважно сідала за великий березовий стіл у дворі і здоровенною дерев'яною ложкою починала уминати цей шедевр кулінарного мистецтва, запиваючи козячим молоком.
В ці хвилини старечі зморшки на її обличчі розгладжувалися, вицвілі від часу очі знову вигравали яскравими синіми бісиками…
Та ось перед Новим роком Митрофанівна наказала довго жити.
Ховав бабцю весь Круглик.
Люди говорили належні у таких випадках слова, бабусі трішки поплакали, згадуючи минуле. Та найбільше за Митрофанівною побивалися Ізольда й Бобчик. Правда, злі язики за їхніми спинами плескали, що саме вони своїми подарунковими тортами звели Митрофанівну в могилу, але чого люди не набалакають? Самі подумайте: чи вмирали ви, якщо вам траплялася нагода укоськати цілий торт? Не пригадуєте? Ото ж бо й воно!..
Тепер Ізольда Сократівна зробилася повноправним членом кругликівської громади, успадкувавши будинок Митрофанівни.
Місцевих жителів трохи здивувало, що Ізольда відразу ж почала обносити щільним височенним парканом свою нову садибу. І коли дільничний інспектор поцікавився — навіщо, Ізольда пояснила: вона, мовляв збирається завести кілька курочок.
— А вони ж такі капосні, — сказала вона, — почнуть усюди нишпорити, квіточки у наших дачничків видзьобувати. А паркан буде — і квіточки ростимуть спокійно.
Цей аргумент усім припав до серця. Бач, виявляється, яка чуйна людина: у першу чергу дбає не про себе, а про інших!
Скоро всі дізналися від Ізольди, що вона вирішила теж розводити квіти — і знову ж таки для людей! Гляньте, скільки у нас молоді одружується! А свят оно скільки: День меліоратора, День геолога, День машинобудівника!.. Годі й полічити: що не аркуш у календарі — то якесь свято. І до кожного свята людям потрібні квіти.
І всі кругликівці одностайно погодилися з нею.
Щоправда, вирощені квіти Ізольда чомусь не здавала в квітковий магазин, як,
