Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
— Буде зроблено, — оголосила Сілке радісно, знімаючи сюртук. — Але попереджаю, я сподіваюся отримати у винагороду щось достоту неймовірне.
— Ти ж у моїй кухні, хіба ні?
— Ваша правда. — Сілке, насвистуючи, стала наповнювати мийницю водою.
Я заплющила очі, вдихаючи аромат підсмажуваних какао-бобів, і остаточно зрозуміла, що вдома.
Але солодке відчуття полегшення тривало лише якусь мить. Марина заходилася наводити лад на столі, щоб готувати гарячий шоколад, а я тим часом поклала вбрання-лусочку назад до шафки й вимила руки. Спочатку я всміхалася, утім дзеленчання посуду змусило мою усмішку згаснути, а м’язи спини напружитися. Я точно знала, що означав цей брязкіт у виконанні Марини, яка чудово вміла працювати практично в цілковитій тиші.
Навіть попри те, як упевнено вона розмовляла зі мною та Горстом, на душі в неї насправді було геть не так спокійно, як вона намагалася вдавати.
Перш ніж тонкі паростки провини знов спромоглися оповити мене, я відкинула їх. Я ні в чому не завинила, хай там що напридумувала собі впродовж останніх трьох днів… і справжні дракони ніколи не кидають свої скарбниці, навіть якщо захистити їх здається неможливим.
Під час тієї нашої першої спроби ми з Сілке опинилися за крок від порятунку шоколадного будинку. Якби ж то в короля і його дочок був шанс спробувати гарячий шоколад… якби ми мали бодай трішки більше часу…
— Гаразд, дівчинко, — мовила Марина, перервавши мої думки. — Я хочу, щоб ти підійшла сюди й приготувала гарячий шоколад точнісінько так само, як робила це минулого разу. Точнісінько так само, без жодної зміни! Я словом не прохоплюся, допоки ти не завершиш… Просто дивитимуся. А потім ми спробуємо знову, і от тоді тобі доведеться вчитися підлаштовувати технологію приготування до різних ароматів і смаків.
— Я радо вам допоможу і вип’ю першу порцію! — гукнула Сілке, перекривши клацання водосмоку і дзюрчання води, що наповнювала мийницю. — Слово честі, Авантюрино, коли я випила першу філіжанку твого першого гарячого шоколаду, я просто заприсяглася, що врятую це місце, хай там що!
Марина завела очі.
— А тепер, коли ми почули думку справжнього експерта з шоколаду…
— Я серйозно. — Сілке знизала плечима. — Перш ніж я його скуштувала, я збиралася вшитися звідси, щойно отримаю винагороду. Я, звісно, допомогла б Авантюрині знайти нове місце роботи, але й по всьому. Та коли допила першу філіжанку шоколаду… — Вона всміхнулася до нас через плече.
— Розумію, — кивнула Марина. — Отже, тепер ми тебе не спекаємося… — Вона ледь помітно всміхнулася і показала мені на вугільну жарівницю. — Давай-но починати. Оця… — вона ледь кивнула в бік Сілке, — уже все мені тут зжерла за ці кілька днів — а коли не запихалася смаколиками, то щопівгодини закидала мене десятками божевільних ідей щодо того, як нам наново розкрутитися. Тепер твоя черга годувати її… якщо згадаєш, як це робити.
Принаймні ця частина роботи нескладна. Може, мене й не було впродовж трьох днів, але кожен дюйм кухні «Шоколадного серця» — це для мене рідний дім. Працювати тут було так само природно, як колись розправляти крила.
Та коли я стала готувати інгредієнти, щось замаяло в пам’яті, наче якась непевна рухлива тінь, якийсь провісник майбутньої небезпеки. Щось, про що сказала Сілке… і що Горст сказав Марині про тістечка…
— Ну ж бо, — мовила Марина, коли мої пальці завмерли над купкою розтертого цукру. — Не гальмуй, дівчинко. Якщо ти спромоглася приготувати гарячий шоколад для самого короля без жодної підготовки, то й для мене подужаєш. Просто зберися й віднови в пам’яті той момент, коли вперше второпала, що робити.
Я насупилася.
Того разу я нічого такого не второпала. Я просто скористалися тим, що спромоглася запам’ятати, спостерігаючи за діями Марини, тож усе зробила суто інтуїтивно. Але ж ні — рушійною силою був відчай. Мені так несамовито кортіло переконати королівську родину врятувати цей шоколадний будинок, що я ладна була на все, щоб зробити це за допомогою свого шоколаду. Просто як…
Якийсь спомин забринів у пам’яті. Знання, якого мені не хотілося мати. Уривок споминів, від якого я залюбки відмовилася б.
Споминів про істоту, яка тремтіла від страху, готуючи гарячий шоколад під моїм пильним наглядом… яка бурмотіла щось… яка оповивала мене своїм відчаєм, аж допоки я остаточно втратила над собою контроль, утратила все, що мало для мене бодай якесь значення, навіть…
Ні. Я примусила себе придушити паніку й виструнчилася, нагадавши собі: у цій кухні жодного харчемага немає. Мені більше не доведеться з ними стикатися. Це такі рідкісні створіння, що самого натяку на присутність когось із них тут, у цій будівлі, було б достатньо, щоб наповнити нашу залу відвідувачами. Навіть самому королю ніколи не випадало бачити жодного харчемага…
А я геть не мала бажання ще раз із ним перетнутися.
— Заспокойся, — пробурмотіла Марина. — Не думай забагато. Просто вирішуй, що ти хочеш зробити, і роби це.
Роби це.
Руки мої зарухалися.
Мені треба було витіснити з пам’яті спомин про власні безпорадність і страх. Я мала зробити щось нове, що могло б замінити ці спогади, перш ніж вони накриють мене й знову зламають, змусивши почуватися такою самою розбитою й спустошеною, як оце впродовж кількох попередніх днів. Мені треба було наповнити свою душу непохитною впевненістю в чомусь справжньому. У чомусь беззаперечному. У чомусь потужному.
Упевненістю в собі.
Отже, я розкрила серце й розум і дозволила виплеснутися на мене полум’яною хвилею всім іншим спогадам: усім цим споминам, які впродовж останніх двох тижнів я щосили намагалася придушувати. Пам’ять про луску й пазурі, про впевнену безмежну міць, цю найважливішу частину власного єства, яку так боляче було втратити. Я була замкнула ці спогади глибоко в пам’яті, тож раніше вони приходили до мене лише в снах. Це були спомини про того дракона, яким я колись була… ні! Я ж усе одно й досі залишалася драконом, там, глибоко всередині.
Я — найлютіша істота в цьому місті.
Я саме така.
Ґрета дуже помилялася щодо мене, страшенно помилялася. Але я й сама схибила, бо дозволила собі повірити їй. Я схибила, бо занепала духом і дозволила закути себе в кайдани лагідних, жорстоких, насмішкуватих слів і отруйних жалощів — їхня гіркота була їдкіша за будь-яку приправу на Марининій кухні.
Я не була тією безпорадною істотою, на яку перетворила мене Ґрета за останні кілька днів. Але їй удалося це зробити лише тому,
