Країна Мумі-тролів. Книга третя - Туве Маріка Янссон

— Нарешті ми матимемо воду! — зраділа Мумі-мама. — Яке щастя, що я вчасно знайшла каструлю і встигла її відчистити.

Вона наклала у піч дров і розпалила вогонь.

Мумі-троль ще лежав у ліжку, він не мав жодного бажання до балачок. На стелі з’явилася маленька плямка з краплиною води посередині. Краплина тужавіла і врешті впала на обідній стіл, натомість на стелі набирала потуги нова краплина.

Маленька Мю прослизнула у двері.

— Погода нині не для мого витягу, — сповістила вона, викручуючи воду зі свого кінського хвостика. — Його просто здуває зі стіни маяка.

Чутно було, як вітер завиває усередині вежі, двері з грюкотом затріснулися.

— Кава готова? — поцікавилася Маленька Мю. — Я голодна, наче вовк, через цю негоду! Море заливає Чорне Око, а мис нашого рибака Забудька став островом! Самого його немов шиворіт-навиворіт видуло, він лежить під човном і рахує дощові краплини.

— Неводи! — скрикнув Мумі-тато, зриваючись з ліжка. — Ми ж залишили неводи у морі!

Тато підскочив до вікна, але не зміг розгледіти буйків з вимпелами. Східний вітер гнав хвилю через сам мис, тож витягнути неводи буде надзвичайно важко. А ще ж дощ!

— Хай лежать тим часом, — вирішив Мумі-тато. — Більше риби упіймається… Після кави я піднімуся на вежу і спробую визначити природу цього вітру. Він напевно вляжеться до ночі. Згадаєте мої слова…

Але й на вершечку вежі вітер мав такий самий вигляд, як і поверхом нижче. Мумі-тато стояв, розглядаючи лампу маяка. Він відкрутив одну гайку, знову закрутив її, відчинив і зачинив скляний корпус маяка. Без сенсу! Тато ж навіть не знав, як функціонує маяк. Яке неподобство, що до цього маяка не додається жодної інструкції з користування! Стид і ганьба!

Мумі-тато сів на газовий балон, прихилившись до стіни. Над ним стукотів по склі дощ, а коли налітали пориви вітру, дощ переходив на шепіт та сичання. Зелена шибка маякової ліхтарні тріснула, і під нею на підлозі набігло невеличке озерце. Мумі-тато розсіяно розглядав озерце, подумки перетворюючи його на дельту з довгими звивистими руслами. Татів погляд ковзнув стіною. Там хтось написав чорнильною ручкою щось схоже на вірша:

На морі пустка, темна і німа.

Лиш місяць сяє, мовчазне світило,

І вже чотири роки, як нема

на обрії й найменшого вітрила.

«Це написав наглядач маяка, — міркував Мумі-та— то. — Очевидно, сам придумав якогось дня, коли смуток дійняв його до глибини душі… Як я його розумію: світити кораблям, які ніколи не з’являються на обрії…»

Рядок вище звучав веселіше, написаний, напевно, під гарний настрій; «Східний вітер та жіночі сварки завжди закінчуються мокрим (мається на увазі: дощем і слізьми)».

Тато заходився шукати уздовж стін висловів та міркувань наглядача маяка. Тут було чимало записів про силу вітру. Скажімо, найсильніший шторм мав десять балів за південно-західного вітру. В іншому місці наглядач нашкрябав ще одного вірша, однак замалював його чорними рисками. Єдине, що вдалося відчитати Татові, було щось по птахів.

«Треба більше довідатися про нього, — подумав Му— мі-тато. — Як тільки розпогодиться, провідаю рибака. Вони мусили знатися, бо ж мешкали на одному острові. А зараз я замкну ляду і більше сюди не підніматимуся, бо тільки смутку на себе наганяю…»

Мумі-тато зліз драбиною і сказав:

— Вітер змінився на більш північний. Може, й стихне… А я собі подумав, чом би нам якогось дня не запросити на каву рибака!

— Запевняю вас, що кави він не п’є! — встряла Маленька Мю. — Гадаю, він харчується лише морською капустою та сирою рибою.

— Що ти кажеш! — здивувалася Мумі-мама. — Які дивні смаки!

— Саме морською капустою, — наполягала Мю. — Дивлячись на нього, тільки так і скажеш… Це б мене анітрішки не здивувало. Але він незалежний і ніколи нічого не просить, — додала вона схвально.

— І ніколи нічого не розповідає? — запитав Мумі-тато.

— Ані слова…

Вона вистрибнула на піч і згорнулася клубочком, притулившись до теплого підмурка, щоб переспати негоду.

— У всякому разі він наш сусід, — не зовсім впевнено зауважила Мумі-мама. — Я хотіла сказати, що завжди треба мати сусідів, — вона зітхнула і додала: — Здається, дощ протікає до хати…

— Я про це подбаю, — поквапився запевнити Мумі-тато. — Поступово… Коли матиму час.

А сам подумав: «Може, ще розпогодиться. Зовсім не хочеться підніматися на вежу. Там навіть у стінах ще відчувається присутність наглядача маяка!»

Довгий дощовий день проминув, вітер надвечір настільки стих, що Мумі-тато вирішив витягнути неводи.

— Бачите, як добре хоч трохи розумітися на всьому, що пов’язане з морем, — самовдоволено сказав Тато. — Ми впораємося до чаювання, прихопимо з собою тільки найбільшу рибу, а решта хай пропадає!

Острів був мокрий і охлялий на вигляд, геть позбавлений барв під дощем. Вода так високо піднялася, що від піщаного пляжу зосталася лише вузька смужка, а човен сповз з підпорок і гойдався кормою на хвилях.

— Треба буде витягнути човна аж до самого віль— шаника, — сказав Мумі-тато. — Ось маєш наочний приклад, що може наробити море пізно восени. Якби я почекав з неводами до ранку, човна ми би уже не мали… З морем ніколи не можна бути запанібрата! Цікаво, — додав Тато, — цікаво, чому в моря є припливи і відпливи? Мусить же бути цьому якесь пояснення!

Мумі-троль роззирнувся на всі боки — пляж змінився до невпізнання. Море немов здулося, воно натужно й грізно надималося, нагорнувши на берег цілий вал водоростей. Цей пляж уже не годився для забав морських коней. Ану ж їм подобається лише пісок, і вони більше не захочуть сюди повернутися! А може, Мара їх відлякала… Мумі-троль крадькома глянув у бік скелястих острівців, але вони ховалися у дощовій імлі.

— Обережно веслуй! — крикнув Мумі-тато. — Шукай буйок, але стережися хвиль, інакше нас викине на берег!

Мумі-троль наліг на ліве весло, загрібаючи ним, що було сили. «Пригода» весь час норовила сховатися з підвітряного боку, не слухаючись весел, а тому тупцювала на місці між хвилями.

— Уперед! Уперед! — горланив на кормі Мумі-тато. — Повертай! Ні, в інший бік! Назад! Здай назад! — Він лежав животом на кормовій лавці, намагаючись упіймати буйок. — Ні, ні! Не так! Сюди! Я хотів сказати, туди! Ось так! Я упіймав його! А тепер веслуй вперед, просто вперед!

Мумі-тато ухопився за верхній трос і почав вибирати невід з води. Дощ заливав йому очі, а невід видався неймовірно важким.

«Ми ніколи не з’їмо стільки риби, — розгублено думав Мумі-тато. — І що за життя! Але родина є родиною, і про неї треба дбати…»

Мумі-троль налягав