Сто років тому вперед - Кір Буличів

— Сигнал на обід, — відповів дідусь. — Святий час для ідіотів.

І стало чути, як по всіх коридорах і переходах корабля лунають дрібненькі швидкі кроки — біжать ашиклеки. Два чоловічки несподівано вискочили з-за рогу і промчали мимо, притискаючи до пузатих животів порожні миски.

— Ну от, кінчилися наші з вами розмови, — сказав дідусь. — Тепер треба поспішати. Розвага, про яку я говорив, почнеться одразу після обіду. І жінці, що прилетіла з вами, загрожує смертельна небезпека.

— Ви бачили Поліну? — спитала Аліса. — Де вона? Ми її загубили.

— Ваша супутниця у в’язниці, звідкіля один вихід — до крижаної безодні. А що, вона була не одна? Я пробував їй допомогти, але, як розумію, у неї мало шансів.

— Так, вона не одна. Нас було четверо, — сказала Аліса. — З нами був іще Юдзо. Він недавно відстав. Якраз коли на нас навалилися роботи і ви відкрили нам люк.

— Юдзо? — Дідусь насторожився. — Ви сказали, Юдзо? Це ваш друг?

— Ми знайшли його в космосі, зовсім недавно. У нього пропав батько в поясі астероїдів. Так-от, Юдзо викрав учбовий катер, на якому не можна виходити в космос, і вирушив шукати батька. Дивовижна легковажність, притаманна тільки людям, — мовив Посейдон.

— Я зрозумів, — голос дідуся затремтів. — Це мій син!

— Невже ви так змінилися! — вигукнув Посейдон. — Ще сьогодні я уважно розглядав вашу фотографію. Це неймовірно!

— Останні місяці були важкими, — зітхнув дідусь. — Та де ж мій хлопчик? Де ви бачили його востаннє? Він був здоровий? Ви врятували його в космосі?

— У нього скінчилося пальне, — пояснила Аліса.

— Нерозумний хлопчик, він у них у лапах.

— Можливо, нерозумний, — втрутився Посейдон. — Але не всякий хлопчик вирушив би в космос, ризикуючи життям, щоб відшукати батька.

— Ми не встигли вернутися по нього, — сказала сумно Аліса. — Ми просто не встигли.

— Я вас не звинувачую, — мовив дідусь. — Але нам треба поспішати.

Професор Комура, адже саме так звали батька хлопчика Юдзо, першим біг коридорами й переходами астероїда — навіть Посейдон із його пам’яттю заблудився б у цих ходах, якими, наче мурашник, був поритий астероїд. Часом вони пробігали просторі зали, навіть зустріли разів зо два ашиклеків, що запізнилися на обід, раз зіткнулися з роботом-нянькою, але не затримувалися ні на секунду.

— Стійте тут, — зупинив несподівано Комура.

Він одкрив вузький високий люк і спритно заповз у нього.

— Ви скоро повернетесь? — запитав Посейдон. Професор не відповів.

— Мені слід було впізнати його з самого початку, — сказав Посейдон, — мене підводить спостережливість. У далеку розвідку мене б тепер не взяли, ні, не взяли…

— Поліно, — почувся голос професора. Він долинув здалеку. — Ви ще тут?

І вже зовсім здалеку, ніби з іншого кінця галактики долинула відповідь. Голос Юдзо:

— Батько! Це голос батька! Я впізнав його. Він живий; я ж казав, що він живий і допоможе нам!

І все стихло.

— Юдзо вкупі з Поліною, — озвалась Аліса. — Це краще.

— Я не знаю, що тут краще, а що нікуди не годиться, — відповів понуро Посейдон.

Ще через хвилину з отвору показалися ноги професора, а потім із допомогою Посейдона він стрибнув на підлогу.

— Там робот, — повідомив він. — Він стежить за ними. Втекти вони звідти не зможуть. І нам не пробратися у в’язницю. Через те у нас тільки одна рада — перехопити їх біля крижаної безодні.

Професор Комура привів своїх супутників у велике слабо освітлене приміщення з довгою скляною стіною. За стіною була непроглядна темрява.

Посейдон підійшов до скляної стіни.

— Там що, прірва? — спитав він.

Світло із залу не могло проникнути далеко вглиб. Видно було тільки круті стіни з чорного каменю із прожилками льоду, а неподалік від залу, над прірвою, був невеликий майданчик, на який вели двері, вирубані у скель Двері були зачинені.

— Зараз ви дещо побачите, — сказав професор, зупиняючись біля невеликого пульта. — Ця прірва — єдина порожнина всередині астероїда. Очевидно, вона мас десь вихід на поверхню. Прірва така велика, що заповнювати її киснем та обігрівати — надто дорога втіха. Простіше було залишити її як є, ізолювавши від житлових приміщень. І зоставивши в ній її мешканців… крижаних драконів.

Спалахнув прожектор, який яскраво освітив майданчик, що навис над безоднею. Аліса й Посейдон підійшли аж до скла, намагаючись, побачити, що за крижані дракони ховаються в глибини

— Можливо, — промовив професор, — коли астероїд пристосовували для польоту, ніяких крижаних драконів там і не було. А були лише їхні спори, які чекали свого часу. Потім температура стін безодні трохи піднялася — може, на кілька градусів, але нього було достатньо, щоб почався розвиток драконів.

— Але ніякі живі істоти не можуть жити у вакуумі, — заперечила Аліса.

— Ми ще дуже мало знаємо про таємниці космосу, — відповів професор. — Життя пристосовується до, здавалося б, неймовірних умов. Є ж бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, та черви, що чудово почувають себе в дивовижних глибинах океанів. Відомо, що деякі організми в зародках, у спорах перетинали простір між зірок. Найпевніше, крижані дракони вміють добувати енергію з органічних речовин, які є в породах астероїда, вони одержують її, поглинаючи тепло. Та найсильніше вони реагують на світло. До нього крижані дракони линуть, як метелики… ось, дивіться!

Аліса навіть мимоволі сахнулася від скляної перегородки — з глибини прірви раптом з’явилося щось схоже на товстий, укритий кільцями панцир, трубу із загнутим пазуром на кінці. Відтак ще одна труба…

— Це їхні мацаки, — почувся голос професора. —