Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс
Звук, що зірвався з моїх губ, коли я збагнула це, не був ані стогоном, ані людською мовою. Це був крик болю, який вихопився із самого мого нутра, і саме він допоміг мені остаточно вирішити — ще до того, як двері в кухню знову розчахнулися.
— Авантюрино!!! — гримнула Марина.
Я вважала була, що не можу поворухнутися, але помилилася. І гайнула з «Шоколадного серця», наче за мною мчали найжахливіші на землі хижаки, а я перетворилася на найполохливішу в цілому світі здобич.
Дракони ніколи не тікають. Я це знала. Дракони завжди лишаються й стають на герць, і не має значення, що двобій може бути нерівним. Але моя родина таки не помилялася щодо мене.
Я не була ані сильна, ані люта, ані терпелива достатньою мірою, щоб мені добре велося в зовнішньому світі.
Починаючи від повчань, до яких не дослухалася в печері родичів, і аж до тієї миті, коли потрапила до пастки цього паскудного харчемага, я зазнавала невдачі в усіх важливих справах, до яких бралася. Тепер і у своїй пристрасті я схибила — схибила в тому, у чому мала бути найкращою. У єдиному, що мені залишилося. І, щойно я зупинюся, мені доведеться зітнутися з наслідками.
Тому я бігла й бігла. Я не могла примусити себе зупинитися, хоча в грудях уже пекло, а в бік наче увіп’явся чийсь пазур і ковзав туди й назад, щокроку дужче настромлюючи мене.
Я не зупинилася навіть тоді, коли сльози з обличчя де й поділися під ляпасами зимного вітру.
Утікати — це був не відважний учинок. І жодної люті в ньому не було. Але це все одно було краще, ніж просто сидіти й чекати, поки мене виштовхають втришия. Я не готова була знову витримати щось подібне. Не цього разу. Не від Марини. Не з єдиного в Драхенбурзі шоколадного будинку, де мені дали шанс… не з єдиної родини, яка в мене лишилася після того, як я назавше втратила ту, першу свою рідню.
Якийсь клекіт болю вихопився з грудей, і я зігнулася навпіл, хапаючи повітря й обхопивши руками коліна крізь тканину сукні.
Навколо мене сновигали люди, але я не зважала на них. Хай собі думають про мене, що їм заманеться. Я вже втратила ікла, і пазурі, і родину, а тепер ще й шоколад — і за те, що схибила, доведеться розплачуватися тим, до кого я встигла прив’язатися.
Не мало жодного значення, що «Шоколадне серце» пройшло перевірку. Просто тепер містом ширяться чутки, людці схвильовано переповідають одне одному, наче кухня в «Шоколадному серці» така брудна, що лорд-мер змушений був зачинити цей заклад. Не здивуюся, якщо до завтра кожен потенційний клієнт у місті знатиме, що сказав стосовно цього король: «Що ж, тепер, схоже, ми знаємо, чому нікого й ніколи не пускають до тутешньої кухні…»
Жоден із них ніколи не дізнається про справжні результати перевірки… і жодному не спаде на думку щось з’ясовувати.
А я навіть не…
— Авантюрино? — враз почула я жіночий голос, який видихнув моє ім’я. — Боже милий! Це й справді ти! Очам своїм не вірю!
Я глянула вбік. Поряд зі мною прошелестіла сукня кольору лісової брості. Темно-зелені черевики визирали з-під її пруга. Я б не стала навіть здіймати погляд, але спідниця раптом зашелестіла і її власниця опустилася навколішки переді мною, сяючи усмішкою. На коліна собі вона вмостила кошик із продуктами.
— Це ж я, дурне дівча! Ґрета!
А, так. Ґрета. Через радісне хвилювання останніх десяти днів я геть забула про неї і про ту її недолугу спробу мене викрасти. Зараз, певна річ, я геть не мала на неї часу. Зітхнувши, я знову потупила очі. Але зосередитися не вдавалося — вона й досі щось теревенила в мене над вухом. Її бліде кругляве обличчя аж маковіло від хвилювання.
— Я така щаслива бачити, що ти жива-здорова! Уявити собі не можеш! Ох, мені такі жахіття ввижалися! Що ти впала в річку! Чи що на тебе напали злодії! Чи…
Звільна, не ймучи віри власним вухам, я розвернулася до неї.
— Як я могла впасти в річку? — поцікавилася я. — У неї ж є береги, а на всіх мостах облаштовані бильця.
— А звідки мені знати? Могла її не помітити й просто зайти у воду.
Я спантеличено витріщалася на неї.
— Ти ж не звідси, так? Ти не знаєш, як воно ведеться у великих містах, що тут треба робити… Наглядати за тобою — це був наш обов’язок, бо ти від початку ніколи б не вижила без нашої допомоги… — Поставивши на землю кошик, напханий свіжими фруктами й овочами, Ґрета важко зітхнула — у мене аж волосся стенулося. — Ох, я ж Фрідріхові стільки разів це повторювала! Мабуть, цілу сотню! Я ніколи ще не бачила дівчинки, яка була б такою мірою нездатна подбати про себе, як оце ти…
Годі вже. Я розігнулася й виструнчилася. Дихати стало легше, і я спромоглася глянути на жінку, що стояла переді мною.
— До побачення, — мовила я крижаним тоном, який зробив би честь самій Марині, і розвернулася, щоб іти.
— Ні, зачекай! — Ґрета гайнула до мене й ухопила за руку. — Лише глянь на себе! Ця сукня просто огидна…
— Кілкий кістяк! — Після того як я два тижні молола какао-боби, видертися з її хватки було мені завиграшки. — Чому нікому не подобається моя сукня?
— А ще ти маєш такий вигляд, наче щойно плакала, — додала Ґрета.
Від приниження мене наче правець побив. Я зціпила зуби й вичавила:
— Це просто вітер.
— Та ну? — Ґрета стала руки в боки. — Тоді чому це в тебе такий нещасний вигляд?
У мене?
Я спробувала була зневажливо, зверхньо розсміятися. Але звук, що вихопився в мене з рота, був просто жахливо схожий на ридання.
Я затиснула губи, але було вже запізно.
— Я знала! — вигукнула Ґрета. — Я знала, що ти не виживеш сама в цьому місті — дике, нерозважливе, неосвічене дитя! — Вона похитала головою. — Як би ти це подужала? Ти ж усього лиш дитина, ти нікого тут не знаєш, окрім нас. Ти не знаєш, як поводитися, не тямиш, як одягатися. Глянь лишень на свої очі! У тебе ж погляд тварини! Подивися, на що ти перетворилася. Твоє волосся, твоє вбрання! — Вона тицьнула в мою чудовезну пурпурово-золоту сукню. — Та ніхто ж не поєднує ці два кольори!
Чесно кажучи, це походило на правду.
