Пригодам — ура! - Анатолій Григорович Костецький

За квартал до сусіднього будиночка ми розійшлися — кожен пішов своєю дорогою.

Ігор та я хутко обігнули дідову садибу, за кілька хвилин перелізли через паркан і замаскувалися в кущах. Звідси ми добре бачили хвіртку, що вела в садок Капітона.

Ось перед хвірткою з'явився Борис. Обличчя його було серйозне й рішуче. Цікаво, про що він там говоритиме? Та, мабуть, про що б не говорив, а не підкачав!

Він подзвонив. Ми побачили, як розчинилися двері і йому назустріч вийшов дідуган. Вони про щось поговорили між собою, а тоді всілися за столиком коло хвіртки. Ну й молодець Борька! Заманив старого! Ось вони запосміхались один одному — й розмова полилась.

— Ну, я пішов! — прошепотів Ігор.

Він по-пластунському підповз до вікна й вужем блискавично прослизнув попід фіранкою всередину.

Я сидів у кущах, і серце моє калатало так, що здавалося, його можна почути на вулиці. Борис, я бачив, пнувся з усіх сил: розмахував руками, погойдувався всім тілом, раз по раз підскакував з лави й походжав перед носом у Капітона Порфировича — одним словом, робив усе можливе й неможливе, аби полонити його увагу. Але видно було, що наш видатний балакун починає потроху здавати. Він скоса зиркав на провулок, певне, поглядав, чи не йде на підмогу Наталка. Та її, як на біду, не було.

«Де ж вона? — занервувався я. — Ще вся операція через неї провалиться!»

Я побачив, як Борька, майже знесилений, знову всівся поруч із Капітоном, а той обійняв хлопця за плечі та з якоюсь таємничою посмішкою зашепотів йому щось на вухо.

У цю мить фіранка на вікні відхилилась і звідти вислизнув Ігор.

«Все! — подумав я полегшено. — Перемога!»

Ігор швидко підповз до мене, і ми гайнули подалі від будинку.

Скоро ми вже сиділи в альтанці й чекали, поки надійдуть наші. Ігор сказав, що розповідатиме відразу всім. За хвилин десять прибігла захекана Наталка.

— Де пропадала? — накинувся я на неї. — Мало всю операцію не зірвала!

— Ой хлопчики, — заторохтіла вона. — Я не хотіла! Я маму зустріла. А вона мене — в магазин… А там — черга… А коли все купила, то побачила: Боря щебече з Капітоном. Я й подумала: все в порядку, — і гайнула сюди!

— Добре вже, сідай, — мовив Ігор. — Почекаємо Борьку…

Так ми просиділи, напевне, з півгодини, а Бориса все не було…

Нарешті він з'явився! Обличчя його сяяло, наче повновидий місяць, а під пахвою він ніс чималий пакунок, загорнутий у газету.

— А довше не можна було? — єхидно поцікавився Ігор. — Ми тут сидимо, чекаємо…

— Ти не дуже! — обірвав його Борис. — Я з шановним Капітоном Порфировичем затримався!

— От так так! — здивувався Ігор. — І відколи ж він для тебе «шановний»?

— Нема чого на нього капати! Він старенький і дуже добрий дідусь.

— Ми, можна сказати, життям ризикуємо, а ти розводиш у цей час теревені?! — не втримався я.

— По-перше, теревені, як ти кажеш, я розводив для вас. А по-друге, я й без вас чудово все знаю! — І Борька пихато замовк.

Ми не впізнали його. Що з ним скоїлось? Отак розмовляти. І з ким? З нами, з його найкращими друзями, які його літати навчили!

— І що ж ти знаєш?! — загрозливо підвівся Ігор.

— А те, що й ти! — не злякався Борис анітрохи. — У пробірочках шановного Капітона Порфировича — дитячі сни, отак! — І він переможно глянув на нас. — І ще там написано, у кого й коли ці сни придбано.

— І… — Ігор аж задихнувся, — як ти… довідався?

— А мені Капітон Порфирович розказав!

— Як? — вихопилось у мене. — Сам розказав?!

— А по-твоєму — я його примусив? Звичайно — сам… Між іншим, він може купити сни й у вас і за це непогано заплатить! Я, наприклад, продав йому свій сьогоднішній сон!

Ми спершу навіть не знали, що й казати. А коли трохи оговтались, Наталка вигукнула:

— Як — «продав»?!

— А отак — узяв і продав! — мовив Борька. — Та й інші теж продам. Згодом. Жаль, зразу не можна, а то було б у мене грошеняточок — ух!

— А як це робиться? — поцікавився я.

— Дуже просто, — махнув рукою Борька. — Капітон тримав у мене перед носом пробірку з якимось коричнювато-чорним порошком і пильно дивився на мене. Мені від його погляду раптом страшенно захотілося спати, я кілька разів позіхнув — і провалився в сон. Спав я, мабуть, лише кілька хвилин, та коли прокинувся — Капітон уже тримав закорковану пробірку. Він сказав, що мій сон — там.

— Але ж як він туди потрапив? — здивувався Ігор.

— Мабуть, отой порошок його всмоктує, так само, як, приміром, сіль усмоктує вологу, — висловив припущення Борька. — Та ось, можете самі глянути! — він витяг із кишені пробірку й простягнув нам.

Ми по черзі, дуже обережно обстежили пробірку й порошок, який виглядав точнісінько як звичайний молотий чорний перець, але нічого особливо цікавого не помітили.

— Таки справді вся хитрість, мабуть, у цьому порошку, — промовив нарешті Ігор. — А навіщо він дав тобі цю пробірку?

— Він сказав, щоб я вдома відкоркував її і на ніч поклав під подушку. І мій сон опиниться в пробірці. А вранці треба її закоркувати й принести після обіду йому.

— А що ж оце? — поцікавилась Наталка, торкнувши пакунок у газеті, якого Борис усе ще тримав під пахвою.

Той щасливо посміхнувся, мовчки розгорнув газету, й ми побачили,