Що не день, то субота - Пауль Маар

— Непогано! — похвалив Суботика пан Пляшкер. — Ти давно склав цього вірша чи оце зараз?

— Оце зараз! — гордо відповів Суботик, уклонився і виліз зі свого човна.

— Я хотів би все ж таки попросити тебе, щоб ти засунув шухляду назад у письмовий стіл, а я тим часом умиюся й одягнусь, — сказав пан Пляшкер.

— Це не шухляда, це човен, — поправив його Суботик.

— Ну гаразд! Тоді, прошу тебе, засунь цього човна в письмовий стіл.

— Ще перед сніданком?

— Так, ще перед сніданком! Дуже прошу тебе! — по-діловому сказав пан Пляшкер.

Суботик відразу й узявся до діла.

— Слухай-но! У тебе з обличчя зникли всі сині цятки, — сказав пан Пляшкер, дивлячись, як Суботик засовує шухляду. — Ти, мабуть, дуже добре вмився сьогодні?

— Зникли всі цятки? — злякано спитав Суботик і аж закляк із несподіванки. — Де дзеркало?

— Ні, дві чи три цяточки таки є, — заспокоїв його пан Пляшкер. — Ти ба! Щойно зникла велика цятка з носа. А я ладен забитись об заклад, що хвилину тому я її бачив.

— Ви самі вивели її своїм проханням, — сказав Суботик.

— Я? — здивувався пан Пляшкер.

— Певно, що ви!

— Не мели дурниць! — сказав пан Пляшкер. — Як це я вивів твою цятку?

— Адже ви сказали щойно “прошу тебе”.

— І що ж я попросив? — запитав пан Пляшкер.

— Ви попросили, щоб я засунув шухляду в письмовий стіл.

— От бачиш! — задоволено промовив пан Пляшкер. — А про твою цятку навіть мови не було.

— І все-таки, коли ви звертаєтесь до мене з якимось проханням, вони зникають.

— Що зникає? — запитав пан Пляшкер.

Суботик ляснув себе долонею по лобі — які нетямущі бувають люди!

— Цятка! Цятка зникає! — вигукнув він. — Щоразу, коли ви просите мене про що-небудь, з мого обличчя зникає одна цятка. А коли не залишиться жодної цятки, ви мене вже ні про що не зможете попросити.

— Чого це я не зможу ні про що тебе попросити? — спитав пан Пляшкер.

— Просити ви, звичайно, зможете, але жодного вашого прохання чи бажання я не зможу виконати, — пояснив Суботик.

— Ти хочеш сказати, що досі ти виконував усі мої бажання та прохання? — схвильовано спитав пан Пляшкер.

— Аякже! — вигукнув Суботик. — Хіба ви не помітили цього?

— Звісно, ні! А чому ти нічого не казав про це?

— Та це ж відомо! Із Суботиками завжди так!

— А от я цього не знав!

— Чому ж ви тоді завжди казали “Будь ласка, Суботику!” або “Прошу тебе, Суботику!”, коли вам треба було що-небудь?

— Бо я помітив, що ти тільки тоді слухаєшся, коли я вживаю ці слова.

— Ну, от бачите! — сказав Суботик.

— Але ж це ще ні про що не говорить, — не поступався пан Пляшкер. — Якщо ти скажеш мені “Будь ласка, одягніться нарешті!” — я, певна річ, одягнусь, але це аж ніяк не означає, що я можу виконати будь-яке твоє бажання!

— А пригадайте, як ви захотіли, щоб баба Моркван опинилася на шафі! Або як вам не хотілося йти на роботу в понеділок!

— Це просто випадковий збіг, — заперечив пан Пляшкер. — Пані Моркван сиділа на шафі тому, що в неї впала драбинка, а сидіти на роботі не довелося через те, що мій шеф не міг знайти ключа.

— Ні! Ні! Ні! — загукав Суботик. — Все те сталося лише тому, що ви мене попросили.

Глибоко замислившись, пан Пляшкер знову сів на своє ліжко. Тоді поглянув на Суботика й мовив:

— А можеш ти зробити так, щоб ми добре поснідали? Зроби, будь ласка!

Ледве встиг пан Пляшкер висловити своє бажання, як пані Моркван постукала в двері, увійшла до кімнати й поставила на стіл тацю зі сніданком.

— Ось воно що! — вигукнула вона, побачивши Суботика. — Я так і знала, пане Фляшкере! Ви, мабуть, гадаєте, що я випадково принесла вам сніданок до кімнати? О, ні! Я хотіла побачити, чи тут ще оцей Робінзон! Даю вам десять хвилин. Якщо через десять хвилин цей бешкетник не забереться геть із мого дому, можете складати