Горохове чудо - Борис Микитович Харчук
А в глибокому підземеллі ходив і карався Морозенко. «Я не виню коріння, — казав собі,— бо я з дерева свого роду». Він зупинився, втуплюючись у темінь. Калган просився, щоб його посмоктувати. Він зворухнув язиком, посмоктуючи його — коріння степу. На нього дмухнуло полином, і він побачив себе малим хлоп’ям на порозі хати під солом’яною стріхою. Йому пригадалося, як батько взяв у поле. Орав плуг, тяглася борозна. І Морозенко думав: «Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни. Ми всі начеб виоралися з борозни — батько, мати…» В батькових руках чепіги, а за плечима — гаківниця. Напоготові шабля. Батько косив, молотив, а зброя напоготові, бо кожної миті могла з'явитися татарва. І згадалося Морозенкові: «Земля любить плуга, а не кулю: хоч і засієш поле кулями, та воно хліба не вродить. А я люблю землю», — так приказував батько. Гречкосій, але й козак. Ходив у походи, бився — його груди в борознах-рубцях, як поле. Мати, колінкуючи, дмухала на свої грядки, як на рану. Земля родила. Кому хліб, а кому заздрість. З турком-татарином шабля на шаблю, а з панами? Пан людини не знає: ти і все твоє — його, даровані йому богом і законом у спадок на вічні часи, ти — раб, худоба. І коли ти не хочеш бути волом, ні тобі хати, ні тебе — у вогонь.
Морозенкові очі кресали у темряві: «Чужий чи свій пан, паша чи магнат — з ним лоб до лоба!»
Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном — слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино — яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.
Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився — доріс до шаблі?
І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:
— Ти вчився гідно жити, але головне — куди важче: гідно померти!
Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни — фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?
Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя — явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.
І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.
Він проказав:
— Простіть мені, мамо…
Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: «Прощаю…» Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: «Ще не все зробив, ще повинен, мушу…»
Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір — у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут — стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство — рідна земля визволяється?
І Морозенко прошепотів:
— Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.
Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк — хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.
— Земля визволяється… — казав він серед кам’яних мурів. — Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.
Його голос гучав.
— Хай четвертують і розкидають мене по шляхах — не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.
Молодий вус роздмухувався.
— Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають — я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?
Кам’яні стіни відлунювали стогоном: «…не стану…»
Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.
Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:
— Козак не світять свічки?
— Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.
Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.
Залізні іржаві двері загарчали. Гайдуки не принесли ні їжі, ні води. Не переступаючи порога, один з них кинув до середини вузлище, а другий крикнув:
— Переодягніться, пане полковнику. Його ясність князь Ієремія вас чекають!.. — І додав: — Ми теж почекаємо.
Морозенко сидів на сходинці. І не зворухнувшись, відповів:
— Перевдягатися я не буду, бо мені не соромно. І нікуди я добровільно не піду. Якщо ж його ясність ваш князь Ярема хоче мене бачити, то нехай приходить сюди. Гадаю, він не перепився і ноги його гаразд носять.
