Пригоди Незнайка і його товаришів - Микола Миколайович Носов
— Де ж ви пропадали так довго? — питали всі.
— Ми збирали фрукти, — відповів Цвяшок.
Ця відповідь викликала в усіх посмішку.
— Інші, може, й збирали, а ти, напевно, весь час по парканах лазив та вікна бив, — глузливо мовив Метикайло.
— А от і ні! — образився Цвяшок. — Я теж працював. Я… ну, як вам сказати… перевиховався, от!
Бублик і Шурупчик підтвердили, що Цвяшок справді перевиховався, що малючки були дуже задоволені його роботою і подарували за це жителям Зміївки багато яблук, груш і слив. Малюки зраділи, бо дуже любили фрукти.
Бублик, дізнавшись, що Знайко хоче йти в Зелене місто, згодився відвезти його на своїй машині, і незабаром вони поїхали.
Жителі Зміївки ходили вулицями міста й раділи, що нема дракона, що знайшлися Бублик і Шурупчик, а найбільше тому, що Цвяшок перевиховався. Деякі, правда, не вірили в це перевиховання, підозріло стежили за ним, побоюючись, щоб він знову не почав бити шибки. Згодом Цвяшка побачили на річці. Він сидів на березі в самих трусиках і прав свій одяг.
— Чого це тобі раптом спало на думку одяг прати? — спитали його.
— Завтра піду на бал, — сказав Цвяшок. — Для цього треба одягтися у чисте й причесатися.
— Хіба в малючок буде бал?
— Буде, Бублик і Шурупчик теж поїдуть. Їх теж запросили.
— Ти хочеш сказати, що й тебе запросили? — недовірливо спитали малюки.
— А то як! Певна річ, запросили.
— Ну-ну! — покрутили головами малюки. — Якщо малюнки запросили його на бал, то він справді перевиховався. Хто б міг подумати!
Розділ двадцять сьомий
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Підготовка до балу була в повному розпалі. Альтанка для оркестру і ятки навколо танцювального майданчика вже були збудовані. Тюбик розмальовував альтанку різними химерними візерунками, а інші малюки фарбували ятки в усі кольори веселки. Малючки прикрашали майданчик квітами, барвистими ліхтариками й прапорцями. Незнайко гасав то туди, то сюди і командував, як сам знав. Йому здавалося, що робота йде надто повільно. Він кричав, метушився і тільки заважав іншим. На щастя, кожний і без нього знав, що треба робити.
Хтось придумав поставити навколо майданчика лавочки, але не було дощок. Незнайко був у розпачі:
— Ех, — кричав він, — не могли ще трохи дощок привезти, а тепер усі машини поїхали в Зміївку. Ану, давай ламати ятку. Ми з неї лавочок наробимо.
— Правильно! — закричав Якосьбудько і кинувся з сокирою до найближчої ятки.
— Ти що! — сказав Тюбик. — Будували, будували, фарбували, фарбували, а тепер ламати?
— Не твоє діло! — кричав Якосьбудько. — Нам лавочки потрібні.
— Але не можна ж одне будувати, а друге ламати.
— А ти чого тут командуєш? — розкричався Незнайко. — Хто в нас за головного, ти чи я? Сказано ламати, то й ламати!
Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, але тут появилася машина.
— Бублик приїхав! — закричали всі радісно. — Тепер привеземо дощок і не доведеться ятку ламати.
Машина під'їхала. З кабіни виліз Бублик, а за ним ще один коротулька. Всі аж роти пороззявляли від подиву.
— Матінко рідна, та це ж Знайко! — закричав лікар Пілюлька.
— Знайко приїхав! — заверещав Забудько.
Малюки в одну мить обступили Знайка, кинулись обнімати його й цілувати.
— Нарешті ми тебе знайшли! — сказали вони.
— Як це — ви мене знайшли? — посміхнувся Знайко. — По-моєму, це я вас знайшов!
— Так, так, правильно, ти нас знайшов, але ми думали, що ти нас зовсім покинув!
— Я вас покинув? — знову здивувався Знайко. — По-моєму, це ви мене покинули!
— Ти ж вистрибнув з парашутом, а ми залишились, — відповів Пончик.
— А чого ви залишились? Я ж дав команду всім стрибати. Треба було стрибати слідом за мною, тому що куля не могла вже довго літати. А ви, напевно, полякалися.
— Так, так, полякалися, — закивали всі головами.
— Звичайно, полякалися! — сказав Незнайко. — Побоялися стрибати. Цікаво було б вияснити, хто перший злякався.
— Хто? — запитав Либонько. — Ти перший, либонь, і злякався.
— Я? — здивувався Незнайко.
— Звичайно, ти, — закричали всі. — Хто казав, що не треба стрибати? Хіба не ти?
— Ну, я, — погодився Незнайко. — А навіщо ви мене послухались?
— Правильно! — усміхнувся Знайко. — Знайшли кого слухатись! Наче ви не знаєте, що Незнайко осел?
— От тобі й маєш! — розвів Незнайко руками. — Тепер виходить, що я осел!
— І боягуз, — додав Сиропчик.
— До того ще й брехунець, — підхопив Пончик.
— А коли це я брехав? — здивувався Незнайко.
— А хто казав, що ти кулю придумав? — запитав Пончик.
— Що ти! Що ти! — замахав Незнайко руками. — Ніякої кулі я не придумував. Це Знайко придумав кулю.
— А хто казав, наче ти в нас за головного? — напосідав на Незнайка Сиропчик.
— Та який я головний? Я так собі… Просто. Ну, просто собі нічого, — виправдовувався Незнайко.
— А ми тепер на тебе просто тьху! Тепер у нас Знайко за головного! — кричав Сиропчик.
Усі малючки, які чули цю суперечку, почали дуже сміятися. Вони побачили, що Незнайко звичайнісінький хвалько.
Галочка й Кубушка побігли й одразу всім розказали, що Незнайко виявився брехуном і що кулю придумав зовсім не він, а Знайко.
Синьоочка підійшла до Незнайка й з презирством сказала:
— Ви навіщо нас обманювали? Ми вам вірили, думали, що ви справді розумний, чесний і сміливий, а виходить, ви просто жалюгідний обманщик і нікчемний боягуз!
Вона з погордою одвернулася від Незнайка і підійшла до Знайка, якого обступив натовп малючок. Усім було цікаво подивитися на нього й послухати, що вій розказував.
— Скажіть, а це правда, що коли летиш на повітряній кулі, то земля внизу здається не більшою від пирога? — спитала Білочка.
— Ні, це неправда, — відповів Знайко. — Земля дуже велика, і, скільки не піднімайся на повітряній кулі, вона здається ще більшою, бо згори відкривається широкий краєвид.
— А скажіть, будь ласка, це правда, що хмари дуже тверді і вам під час польоту доводилось розрубувати їх сокирою? — спитала Синьоочка.
— Теж неправда, — відповів Знайко. — Хмари м'які, як повітря, тому що вони утворилися з туману, і їх зовсім не треба розрубувати сокирою.
Малюнки розпитували Знайка, чи правда, що повітряна куля може літати догори ногами, чи правда, що повітряні
