Вогонь і крига - Ерін Хантер
Білошторм додав:
— Якщо навики Попелапки дорівнюються до її ентузіазму, то ми сьогодні наїмося від пуза. Я чув, вона старанна учениця.
— Так і є, — погодився Вогнесерд, хоча слухав його лише одним вухом.
Від слів Тигрокігтя у нього закалатало серце. Чому воєвода знову посилає його до угідь Двоногів? Свій власний мисливський іспит він складав на тому самому шляху, і тоді Тигрокіготь упіймав його за балачками з товаришем-кицюнею. Воєвода розповів про все Синьозірці, а та довго розпитувала Вогнесерда про відданість Клану. Рудий вояк відчув, що шерсть уздовж його хребта починає наїжачуватися. Таким чином Тигрокіготь застерігав, що знає про його зустрічі з Принцесою?
Вогнесерд повернув голову і швиденько лизнув спину, пригладжуючи вже розкуйовджене хутро язиком. Тоді випростався і спокійно зауважив:
— Сонячні Скелі нічим не гірші для того, щоб випробувати їхні вміння. До того ж сонце могло дещо випалити туман.
— Ні, — прогарчав Тигрокіготь. — Досвітній патруль повідомив, що на Сонячних Скелях чутно запахи Річкового Клану. Мабуть, вони знову там полюють.
Лють спалахнула в його очах, а верхня губа закопилилася, оголивши гострющі зуби.
— Треба їх порозганяти, перш ніж ми знову зможемо там тренуватися. Сьогодні біля Високих Сосен куди безпечніше.
Білошторм кивнув, погоджуючись, а Вогнесерд, навпаки, прищулив вуха від цих новин. Річковий Клан на Сонячних Скелях! Щастя, що їх не помітив жоден ворожий патруль, коли Сіросмуг упав під лід.
— А що ж до туману, — єлейно заговорив Тигрокіготь, — то полювання у складних умовах лише зробить цю перевірку цікавішою.
— Так, Тигрокігтю, — нявкнув Вогнесерд, шанобливо схиливши голову перед двома вояками. — Я повідомлю Попелапку та Орляколапа. Вирушаємо негайно.
* * *
Коли Вогнесерд пояснив новакам їхнє завдання, Попелапка задерла хвоста і збуджено забігала.
— Ти думаєш, ми готові?
— Звісно, — не викриваючи своїх сумнівів, сказав Вогнесерд. — Ви неабияк попрацювали, та й швидко вчитеся.
— А хіба туман не ускладнить нам полювання? — запитав Орляколап.
— Безвітряна погода має і позитивні сторони, — відповів Вогнесерд.
Орляколап на мить замислився, тоді його очі засяяли, і він нявкнув:
— Важче буде винюхати здобич, але і здобичі важче буде винюхати нас.
— Саме так, — погодився Вогнесерд.
— Вирушаємо негайно? — запитала Попелапка.
— Як вам завгодно, — відповів Вогнесерд. — Але не женіть коней, це не перегони…
Останніх його слів Попелапка вже не почула, бо щодуху помчала до виходу з табору.
— Маєте час до заходу сонця, — крикнув він.
Орляколап глянув на Вогнесерда і, тихенько зітхнувши, вирушив услід за сестрою.
Вогнесерд вистежив двох новаків серед Високих Сосен. Пружний шар хвої під лапами видавався несподівано м’яким після промерзлої землі у решті лісу. Він пішов на запах Попелапки, аж доки не помітив, як вона старанно скрадається лісовою долівкою. Тоді знайшов запах Орляколапа і пішов за ним. Подекуди сліди перетиналися. Вогнесерд відчував, де новаки бігли швидко, де вони сідали відпочивати, навіть де вони зустрічалися одне з одним.
Невдовзі Вогнесерд натрапив на місце, де Попелапка схопила свою першу жертву. Новачка забрала її з собою — коли вояк ішов за її слідом, то відчував, як запах здобичі домішується до її власного. Тоді знайшов місце, де Орляколап вполював дрозда. Повсюди лежало розкидане пір’я. Полювалося новакам добре. Це Вогнесерд зрозумів напевне, коли відчув запах свіжини. Він зарився у хвою поміж корінням сосни. Там була невеличка схованка здобичі, яку облаштувала собі Попелапка, щоб забрати згодом. Вогнесерд аж трішки загордився собою. Вона вже наловила чимало, а зараз просувалася до невеличкої діброви перед угіддями Двоногів.
Вогнесерд пішов за нею. Уже на межі соснини відчув запах Орляколапа. Запах був міцний, отже, новак мав бути неподалік. Вогнесерд підкрався трохи вперед і зазирнув за молодий дубок. Новак припав до землі за чагарями ожини, добре захований у тінях. Вогнесерд споглядав лише, як його хвіст метляється з боку на бік.
Орляколап дивився на лісову мишу, яка снувала корінням дерева. Новак вичікував. «Добре», — подумав Вогнесерд. Він спостерігав, як Орляколап підбирається ближче, крок за кроком. Листя, на яке він ступав, навіть не шелестіло. Новак і сам був тихий, як мишка, що все порпалася собі у пошуках їжі, нічого не підозрюючи. Затамувавши подих, Вогнесерд спостерігав, пригадуючи власну першу мисливську виправу.
Орляколап наблизився. М’який шерех листя під його лапами тонув у звуках лісу. Вогнесерд піймав себе на тому, що відчайдушно вболіває за новака. Тепер Орляколап був на відстані одного кроля від тієї миші, він щільно притиснувся до лісової долівки. Миша залізла на корінь і роззирнулась. Завмерла. Щось було не так.
«Зараз!» — подумав Вогнесерд. Орляколап стрибонув просто на мишу, схопивши її передніми лапами. Та навіть не встигла смикнутись. Він прикінчив її одним укусом.
Орляколап підвів голову. Вогнесерд побачив вираз задоволення на мордочці молодого кота, який вдихнув аромат свіжини. Орляколап негайно кинувся геть до лісу. Вогнесерд спіймав себе на тому, що йому кортить розповісти Тигрокігтеві про успіхи новаків.
— Привіт! — від несподіваного тоненького голосу позаду Вогнесерд аж підстрибнув. Тоді озирнувся.
— І як ми тобі? — схиливши голову набік, запитала Попелапка.
— Ви не повинні про це питати! — кинув Вогнесерд, прилизуючи розкуйовджене хутро. — Вам узагалі не можна зі мною говорити. Я вас оцінюю, пам’ятаєш?
— Ой! — нявкнула Попелапка. — Пробач.
Вогнесерд зітхнув. Він би ніколи не наважився підійти до Тигрокігтя, якби сам складав іспит. Він не хотів привчати Попелапку до сліпого послуху, як Тигрокіготь зробив із Круколапом, але був не проти хоча б крихти поваги. Іноді він узагалі не почувався наставником Попелапки.
Учениця втупилася в землю, але майже негайно перевела на нього зацікавлений погляд.
— Ти справді народився в угіддях Двоногів?
Це питання застало Вогнесерда зненацька. Він нервово глянув на живопліт Двоногів, молячись, щоб незнайомі запахи Попелапки й Орляколапа сьогодні утримали Принцесу в її власному садку.
— Чому ти питаєш? — насторожено запитав він.
— Тигрокіготь якось про це згадував, та й усе, — відповіла Попелапка.
Вона, здається, цілком щиро цікавилася, але Вогнесерд відчув темну примару небезпеки при згадці Тигрокігтя. Що ще воєвода нарозповідав про нього Попелапці?
— Я народився кицюнею, — м’яко нявкнув Вогнесерд. — Але зараз я вояк. Моє життя належить Клану. Колишнє життя не було погане, але з ним покінчено, і я радий з цього.
— А, гаразд, — невпевнено нявкнула Попелапка. — То побачимося потім! — вона повернулась і побігла в кущі.
Вогнесерд самотою стояв у лісі, його серце важко калатало щоразу, коли він переводив погляд на живопліт.
