Одиниця з обманом - Всеволод Зіновійович Нестайко
Нарешті світло гасне.
Прожектори освітили завісу.
І враз запанувала тиша.
Завіса розсунулась.
Почалося.
На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.
Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмитрухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: «Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!..» Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.
Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!
Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли Ленін і Дзержинський.
Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.
Ленін заговорив.
Зал завмер.
Ленін говорив тихо, але енергійно, з характерною інтонацією, по-особливому, м'яко вимовляючи літеру «р». Схиляв голову набік, лагідно мружив очі й усміхався променистою, надзвичайно доброю усмішкою. І ходив по сцені легкою швидкою ходою, засунувши руки в кишені.
І все це було таке знайоме-знайоме, миле й рідне, що серце стискалося від хвилювання.
Вітасик багато разів бачив Леніна в кіно. Але то було кіно. А тут за кілька метрів (рукою дотягтися можна) ходив по сцені живий Ленін.
І хоча Вітасик десь підсвідомо розумів, що то не насправді, що то артист, усе одно це було — надзвичайно.
Вітасика вже аніскілечки не дратували оті Васько й Петрик з дівчачими голосами. Він тільки трішечки заздрив їм, що вони розмовляють з Леніним.
А п'єса йшла далі. В ній відбувалися драматичні події. Підступні есери Романовський та Малінін, а також зрадник Ярцев усіма силами намагалися шкодити революції. Гинув відважний Яшка.
І тут Вітасик піймав себе на тому, що його не так хвилюють інтриги есерів і доля Яшки (хоч і грав його Роман), як хочеться знову побачити Леніна. Він з нетерпінням ждав, коли знову вийде на сцену Ленін. І коли в останній картині Ленін таки з'явився, у Вітасика радісно закалатало серце.
Васько й Петрик, що дісталися до Кремля, зморені поснули в Леніновому кабінеті, скоцюрбившись у м'яких кріслах. І дивлячись на них, надзвичайно проникливо й схвильовано, Ленін говорить:
– Ах, як би мені хотілося побачити, що буде з Росією років через сорок-п'ятдесят. Але ці хлопчики та й уся наша молодь вселяють величезну бадьорість... У голод і холод, роздягнені й роззуті, вони йдуть і вмирають за нове життя...
Завіса повільно опустилася.
Зал просто вибухнув. Кілька хвилин у залі шаленіла буря оплесків. Тричі опускалася й піднімалася завіса. Чулися якісь крики, але спершу не можна було розібрати слів.
Нарешті пробилося:
– Браво, Захарченко! Браво! Браво!
І весь зал підхопив і почав скандувати:
– Бра-во, За-хар-чен-ко! Бра-во, За-хар-чен-ко!.. Тривожний здогад уколов Вітасика в груди. Він озирнувся на Ігоря Дмитруху. Той сидів блідий і розгублено кліпав очима.
Вітасик похапливо розгорнув програмку й одразу знайшов: «У ролі Леніна — заслужений артист УРСР В. Г. Захарченко».
І тут же згадав: Роман говорив якось, що на роль Леніна запросили з театру справжнього артиста, який живе десь по сусідству з ними.
То був їхній Захарченко!
Вітасик ще раз обернувся, але тут, аплодуючи, всі встали, і він згубив Ігоря Дмитруху з очей.
Зненацька в голові майнула думка: зараз Захарченко піде додому, а на дверях... Вітасик зірвався з місця і, розштовхуючи людей, кинувся до виходу. Його штурхали, наступали на ноги, він дряпався об якісь гострі жіночі прикраси, але не відчував болю. Швидше, тільки б швидше!.. Біля роздягальні вже була черга. Невелика, кілька чоловік, але все одно довелося чекати.
Не застібаючись, він вискочив на вулицю і щодуху побіг до крайнього будинку.
По сходах бігти вже не було сили. Хапаючись за перила, він піднімався, переступаючи через дві сходинки.
Аж ось і п'ятий. Вітасик звів голову і застиг.
Ігор Дмитруха прямо рукавом ретельно витирав двері. Він був у вушанці, не чув кроків Вітасика і не бачив його.
Вітасик повернувся і тихенько навшпиньках пішов униз...
* * *
А двадцять другого квітня, в день народження Леніна, у них була урочиста лінійка.
Старша піонервожата Марина сказала, що на лінійку прийде гість. Спершу довго не хотіла говорити хто («Секрет!.. Секрет!..»), а тоді нарешті сказала:
– Прийде заслужений артист республіки Володимир Гаврилович Захарченко. Той, що грав роль Леніна в п'єсі «Ім'ям революції».
Дівчатка радісно заплескали в долоні, а хлопці так і застигли, вражені. Ігор Дмитруха навіть зблід.
Оце новина!.. Хоч крізь землю провалися! Як же йому в очі дивитися після отого Фантомаса?..
І от Захарченко прийшов.
Невисокий на зріст, кругловидий, лисуватий, з веселими променистими очима.
Ігор Дмитруха пригнувся, ховаючись за спину Тосі Рябошапки.
Але Захарченко розшукав його поглядом, усміхнувся привітно й підморгнув — не бійся, мовляв, усе в порядку, мир і дружба.
Ігор одразу виструнчився, повеселішав.
– Дорогі друзі, — почав Захарченко.— Сьогодні всі ми відзначаємо день народження Володимира Ілліча Леніна, великого вождя трудящих усього світу. Мені випало велике щастя — грати роль Володимира Ілліча на сцені. Не кожному акторові випадає таке щастя... Ваша піонервожата просила мене розповісти, як я працював над образом Леніна. Але я не буду вам цього розповідати. Мені важко, друзі мої, розповісти це так, щоб ви все зрозуміли. У нашій акторській роботі є речі, які іноді переказати просто неможливо. Але єдине, що я вам скажу,— я не зміг би зіграти роль Леніна, якби він не ввійшов у моє життя з самого малечку, якби я протягом усього життя не відчував життєдайної сили його імені. І тому я хочу розповісти вам один епізод із мого дитинства, що пов'язаний з іменем Леніна...
...Я народився і