Незнайко в Сонячному місті - Микола Миколайович Носов

— Що це? — запитав він, трясучись од страху… — Кібернетика, — відповів Незнайко.

— Яка кі-кібернетика?

— Не кікібернетика, а кібернетика — машина, що підмітає кімнату.

— А чого ж вона до мене під ліжко залізла?

— Ну й дивак! Адже під ліжком теж підмести треба.

Машина тим часом підповзла до дверей і засвистіла. Двері відчинились, мов по сигналу, й машина поповзла до сусідньої кімнати. Там вона теж стала повзати по всій підлозі, навіть під стіл заповзла, так що врешті-решт ніде не залишила ані пилиночки…

У цей час прокинулася Кнопочка й, почувши шум, виглянула з своєї кімнати.

— Що тут у вас відбувається?

— Кібернетика, — сказав їй Незнайко, показуючи рукою на машину. — Сама підмітає підлогу, розумієш!

— Оце так диво! — вигукнула Кнопочка.

— Подумаєш, диво! — сказав, махнувши рукою, Пістрявенький. — Було б дивно, якби вона бруднила підлогу. А якщо підмітає, то нічого дивного нема.

Закінчивши прибирати, машина виповзла на середину кімнати, покружляла на місці, ніби озираючись навсібіч, потім поповзла в куток і зникла за маленькими дверцятами, що були в стіні при самій підлозі.

Поснідавши (а перед сніданком вони, звичайно, одяглись, умились і почистили зуби), наші мандрівники вирішили прогулятися по місту, бо ж до пуття вони ще нічого не бачили. Спустившись по сходах, вони вийшли з готелю й побачили, що на вулиці вже було багато перехожих. Майже в кожного в руках була газета. Одні читали газету, сидячи на лавочках, другі — зупинившись прямо серед тротуару, треті читали на, ходу, тобто йшли, уткнувшись носом у газету, через що було багато штовханини. Ніхто, проте, не звертав на це уваги, бо ж усі були захоплені читанням. Ті, в кого газети ще не було, бігли наввипередки до газетного кіоска, який стояв на розі вулиці.

— Мабуть, у газеті написано щось дуже важливе, — сказала Кнопочка.

Побачивши малючку, яка примостилася на тумбочці й зацікавлено читала газету, Кнопочка запитала:

— Що трапилося, скажіть, будь ласка? Чому всі читають газети?

— Листочок пропав, — відповіла малючка.

— Який листочок?

— Малюк такий був.

— Чому ж він пропав?

— От цього якраз я і не знаю. Зараз дочитаю до кінця і тоді все вам розкажу.

Кнопочка вже хотіла бігти до газетного кіоска, але в цей час побачила малюка з товстою пачкою газет у руках. Він швидко йшов по вулиці й роздавав газети кожному, хто хотів почитати. Порівнявшись з Кнопочкою, він і їй сунув у руки газету.

Усівшись з Незнайком та Пістрявеньким на лавочці, Кнопочка почала читати вголос надруковану в газеті статтю про Буквочку й Листочка й прочитала все, що було нами вже розказано в попередньому розділі. Як тільки Незнайко почув, що Листочок любив читати на ходу книги, то відразу збагнув, що цей Листочок був не хто інший, як той самий малюк, якого він зустрів учора на вулиці й перетворив на осла. Совість знову почала мучити його. Однак Незнайко нічого не сказав про свій здогад Кнопочці.

На Кнопочку, яка була дуже вразлива, так вплинула вся ця історія, що на очах у неї навіть виступили сльози.

— Пам'ятаєш, Незнайку, ми ж дружили з тобою, як ці Буквочка й Листочок, і теж читали одне одному казочки? — сказала вона. — А що було б, якби ти в нас теж пропав?

— От рюмсає, дурненька! — сказав Пістрявенький. — Незнайко ж не пропав іще! Он він сидить!

А Незнайко взяв газету й став читати інші замітки. Одна замітка привернула його увагу.

— Слухайте, що тут написано, — сказав він і прочитав замітку вголос:

«Учора ввечері на Бісквітній вулиці з'явився невідомий осел. Тварина блукала посеред тротуару, несподівано з'являючись перед перехожими й лякаючи їх своїм виглядом. Іноді осел виходив на бруківку, де його життю загрожувала небезпека від автомобільного руху. Всі спроби знайти власника осла не дали бажаних наслідків. Співробітниками міліції бездоглядного осла було спіймано й відправлено в зоопарк».

— Ну, спіймали осла й відвели в зоопарк, — сказала Кнопочка. — Що ж тут такого?

— То це ж… — почав Незнайко.

Він хотів сказати, що це, мабуть, був той осел, на якого він перетворив учора коротульку, але, побачивши, що мало не проговорився, замовк.

— Що «то це ж»? — спитала Кнопочка.

— Ну це ж, ну це ж… — зам'явся Незнайко. — Це ж означає, що в Сонячному місті є зоопарк і ми можемо піти подивитися на звірів.

— Правильно! — зрадів Пістрявенький. — Я давно мріяв піти в зоопарк і подивитися на звірів.

Треба сказати, що в країні коротульок, точнісінько так, як і в нас, водиться всіляка звірина: леви, тигри, вовки, ведмеді, крокодили й навіть слони. Тільки всі ці звірі не такі великі, як наші, а зовсім маленькі, коротулячі. Вовк там завбільшки з мишеня, ведмідь не більший за пацюка, найбільший звір слон, але й той не більший за кошеня. Проте й такі малесенькі звірі здаються страшними крихітним коротулькам, що, як це кожному вже відомо, ростом всього-на-всього з палець. Незважаючи на свій маленький зріст, коротульки відзначаються великою хоробрістю. Вони безстрашно ловлять звірів і привозять їх у зоопарк, щоб усі могли приходити й дивитися на них.

Почувши про зоопарк, Пістрявенький зіскочив з лавочки, щоб мерщій бігти туди, й сказав:

— Що ж робити? Ми ж не знаємо, де зоопарк…

— Дрібниці, зараз дізнаємося, — відповів Незнайко.

Він підійшов до малюка, котрий читав на краю тротуару газету, й запитав його:

— Скажіть, будь ласка, де знаходиться зоопарк? Нам треба на осла подивитись, тобто… тьху! Не на осла, а взагалі на звірів.

— До зоопарку вас довезе дев'ятий номер автобуса, — відповів малюк. — Зупинка ось тут, біля готелю.

Незнайко подякував, і наші мандрівники подалися до автобусної зупинки. Чекати їм довелося недовго. Хвилин через дві чи півтори підійшов автобус. Дверці його гостинно відчинилися, мандрівники ввійшли, й автобус рушив далі. Він рухався так плавно, що не відчувалося ніякої тряски. Це пояснювалось особливою конструкцією автобусних шин та ресор.

Внутрішнє устаткування автобуса теж відзначалося своєрідністю. Біля кожного вікна був поставлений столик, з обох боків столика було по два м'яких диванчики, й на кожному могли сидіти по два пасажири. На столах лежали газети, журнали, а також шахи, шашки, лото, доміно та інші настільні ігри. На стінах між вікнами були намальовані красиві картини, під стелею висіли барвисті прапорці, які надавали всьому автобусу дуже веселого вигляду. В передній частині автобуса було встановлено телевізор, на екрані якого всі бажаючі могли дивитися кінокартини, футбольні змагання та інші телевізійні передачі. Нарешті, в задній частині тролейбуса був тир