Король Буків, або таємниця смарагдової книги - Олександр Степанович Дерманський
Смола з Чорного озера день у день поповнювала силу чарівника.
— Ага, ось і мої довгождані друзі! — зареготав Нарит. — Що ви мені там принесли? Чи не відерце солоденької смоли? А що це так стукає голосно? Чи не гарячі дівочі серденька?
Гаврик із Джульєттою стояли перед лихим чаклуном похиливши голови.
— Годі сюсюкання! — раптом вереснув маг, відкидаючи відлогу чорного плаща й простягуючи вперед руку. — Давай сюди відро!
Гаврик слухняно підніс магічний напій Наритові.
Чарівник схопився за дужку кістлявою рукою з перснями на пальцях і пожадливо, нахильцем став пити просто з відра. Потім жбурнув відро Гаврикові під ноги й крикнув:
— Геть! Завтра щоб були без запізнень!
Друзі обернулися, щоб іти, й носом носа зіткнулися зі вже знайомим крилуном. Він, низько зігнувшись, прошмигнув повз буку й драконицю і майже поповз до трону.
У Гаврика все так і обімліло, а серця Джульєтти загупотіли удвічі голосніше й втричі швидше. Вони бачили перед собою лише заповітні двері, у які ще ніколи не хотілося вийти так швидко, як тепер.
— Стійте! — безжальним вироком прогримів голос Нарита, наздогнавши добувачів магічної смоли біля самих дверей.
Гаврик і Джульєтта з жахом обернулися, передчуваючи найстрашніше. Біля ніг Нарита стояв мавполикий крилун і задоволено шкірився.
— Завтра мені знадобиться двоє відер магічної смоли! — крикнув чарівник. — І щоб без запізнень!
— Слухаю, ваша темносте, — через силу вичавив із себе Гаврик і вислизнув у двері слідом за Джульєттою.
У кав'ярні Марти
Гаврик і Джульєтта сиділи за обчовганим дубовим столом у кав’ярні, наминали вершкове морозиво й намагалися заспокоїтись після відвідин замку. Джульєтта час від часу підсолювала й перчила свою порцію морозива. Відтоді як дракони перестали вергати вогонь, точніше, після того, як Нарит страшним заклят— тям позбавив їх цієї здатності, у драконячого племені постійно пекло в роті. Джульєтта боролася з цим за допомогою солі та перцю. Такі запаси дракониця завжди мала при собі.
— Хочеш трохи солі? — запропонувала вона й Гаврикові.
— Красно дякую, але мені смакує й так.
— Цікаво, а навіщо це завтра Наритові аж два відра смоли?
— Може, щоб нарешті вдавитися, — сердито буркнув бука.
— Ти знову за своє! Ти дограєшся колись, Гаврику. Я не знаю, як це ми сьогодні вислизнули…
— Таки-так, — погодився бука. — Коли я побачив того крилуна, мені захотілося негайно розчинитися в повітрі.
— Ти ж знаєш, що це неможливо, — зітхнула Джульєтта. — Відколи скінчилася війна… відколи Нарит виграв війну, буки не володіють магією, а дракони, на жаль, не вміють дихати вогнем.
— Ще по одній порції? — спитав Гаврик.
— Давай, — кивнула дракониця.
Гаврик устав зі стільця й пішов до відьмочки Марти, яка була за стійкою, замовляти морозиво.
Джульєтта обвела поглядом тісну залу кав’ярні. Відвідувачів було небагато: декілька захмелілих гномів у зелених каптурах, дві неповнолітні відьмочки та зграйка потерчат, які їли солодку вату. Та й усе. Хоча ні, у віддаленому, найтемнішому закапелку кав’ярні сидів іще хтось. І не дивно, що Джульєтта не одразу помітила його. Самотній відвідувач постійно щулився і затулявся здоровенним кухлем з якимось зеленкуватим пінистим напоєм.
— Ти думаєш, усе те правда? — Гаврик поставив на стіл блюдця з морозивом і всівся на місце.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, ти сама знаєш… — Гаврик озирнувся довкола й пошепки продовжив: — Про Смарагдову Книгу та про Крива.
Джульєтта теж перейшла на шепіт:
— Я не думаю, що це просто легенди. Війна драконів скінчилася всього-на-всього якихось триста років тому. А про те, що раніше дракони були вогнедишними, відомо навіть тупим тролям. Мабуть, і про буків-чарівників теж правда. А що вже…
Джульєттину розповідь обірвало дзеленькання дзвоника на дверях кав’ярні.
На порозі постали троє песиголовців. Усі присутні враз замовкли, очікуючи, що ж буде далі. Тривожна мовчанка повисла між рудою підлогою й каганцями, що конвульсивно блимали під стелею.
Усі знали, що песиголовці завітали до кав’ярні не пломбір їсти. Вони були найвірнішими прислужниками Нарита, його охороною та солдатами. їхня жорстокість не знала меж. На відміну від тролів, песиголовці були ще й доволі кмітливими. Вони, крутячи навсібіч своїми бульдожими головами й вивчаючи присутніх, пройшли до стійки кав’ярні й почали про щось розпитувати Марту.
Джульєтта одразу помітила, як таємничий відвідувач у віддаленому кутку з появою нових гостей пірнув під стіл. Рачкуючи підлогою під столами, він почав пробиратися до виходу.
У цей час Марта щось сказала песиголовцям і тицьнула ножем, яким різала телятину на канапки, туди, де щойно сидів загадковий чоловічок. Наритові вояки прожогом кинулися до дальнього столу. Проте на ньому стояв тільки напівпорожній кухоль. Один з песиголовців люто гаркнув і, розмахнувшись сталевою булавою, розтрощив на друзки посудину. Собакоголові почали нишпорити очима по кав’ярні.
Тим часом утікач шмигонув під стіл Гаврика та Джульєтти. Тепер дракониця його розгледіла — це був старий лепрехун. Його червоний жупанець геть забруднився пилом та розлитим на підлозі грогом, трикутний капелюх з’їхав набакир, у руці втікач тримав згорнутий у сувій чорний зшиток. Утім, щойно старий заповз під стіл, книжечка почала зеленіти просто на очах у здивованих дракониці й буки. Ця зміна, здавалося, справила більше враження на самого лепрехуна, ніж на добувачів смоли. Погляд його заяснів, і він миттю простягнув Гаврикові свого зошита.
Раптом від задоволеного скаженого викрику песиголовців на столах забряжчав посуд, і бідолаха в трикутному капелюсі зрозумів, що його помітили.
— Нарешті я знайшов тебе, — прошепотів лепрехун. — Сховай…
Лепрехуна висмикнули з-під столу за ногу й скрутили в три погибелі. Один із песиголовців грізно поглянув на Гаврика й Джульєтту.
— Вам теж доведеться піти з нами.
— Нам і тут непогано, — кинув Гаврик, удаючи, що він зовсім не боїться.
— Ви — спільники цього небезпечного злочинця, тому доведеться піти по-доброму, інакше… — Песиголовець багатозначно струснув булавою перед самим носом Джульєтти.
— Ми вперше бачимо цього лепрехуна, — холоднокровно проказала дракониця.
— Облиш їх, — гаркнув другий песиголовець. — Не бачиш, це ж добувачі магічної смоли.
— Ну то й що? — відмахнувся настирливий вояк.
— Якщо Нарит залишиться завтра без смоли, — сказав Гаврик, — він вас по голові не погладить.
— Добре, живіть поки що, — роздратовано кинув песиголовець і
