Казки барда Бідла - Джоан Роулінг

Цілісіньку ніч чаклун не міг склепити очей через гупання бородавчастого старого казанка біля ліжка, а вранці казан пострибав услід за ним до стола. «Брязь, брязь, брязь», — брязкав мідноногий казан, і не встиг чаклун з'їсти хоч ложку каші, як у двері знову постукали.

На порозі стояв дід.

— Пане, щось сталося з моїм старим віслюком, — пояснив він. — Чи загубився, чи його вкрали, а без нього я не можу завезти на ринок свій товар, і моя родина ввечері зостанеться голодна.

— А я вже зараз голодний! — заревів чаклун і грюкнув дверима перед дідовим носом.

«Брязь, брязь, брязь», — і далі брязкав мідною ногою по підлозі казан, тільки тепер до цього брязкоту додалося ще й ревіння віслюка та стогін голодних людей.

— Тихо. Замовкни! — верескнув чаклун, проте жодними чарами не міг угамувати бородавчастий казан, що, ревучи, стогнучи й брязкаючи, цілісінький день стрибав за ним, куди б він не йшов і за що б не взявся.

Увечері в двері постукали втретє — на порозі стояла молода жінка, ридаючи так, наче серце їй ось-ось розірветься.

— Моя дитинка тяжко захворіла, — сказала вона. — Поможіть нам! Ваш батько казав приходити, якщо станеться якесь лихо...

Але чаклун грюкнув дверима і перед нею.

Казан-мучитель тепер по вінця наповнився солоною водою і, стрибаючи, розхлюпував по підлозі сльози, і ревів, і стогнав, і ще більше вкривався бородавками.

І хоч до кінця тижня селяни більше не підходили до чаклунової оселі, щоб попросити помочі, та казанок усе одно торочив йому про їхні численні біди й хвороби.

Минуло кілька днів, і він уже не тільки ревів, стогнав, ридав, стрибав і вкривався бородавками, а й задихався, блював, плакав, мов дитя, скавчав, як пес, і відригував цвілим сиром, кислим молоком та цілими полчищами голодних слимаків.

Чаклун не міг ні спати, ні їсти, бо казанка неможливо було вигнати, вгамувати чи стишити.

Врешті чаклун уже не здужав терпіти.

— Приходьте до мене з усіма своїми бідами, негараздами й горем! — заволав він, вибігши серед ночі на сільську вулицю, і казан пострибав за ним. — Скоріше! Я вас вилікую, зцілю і втішу! Я маю батьків казанок і всім вам зроблю добре!

І побіг вулицею, розкидаючи в різні боки замовляння, а клятий казан не відставав ні на крок.

В одній хатині маленька дівчинка позбулася вві сні усіх бородавок. Загубленого віслюка знайшли в далеких вересових хащах і лагідно завели в стайню. Хвору дитинку скупали в материнці й вона стала здорова й весела. Біля кожної оселі, в яку залетіла хвороба чи горе, чаклун робив усе, що міг, і поступово казанок у нього за спиною перестав стогнати й блювати, вгамувався, очистився і заблищав.

— Ну що, казанчику? — спитав, трясучись, чаклун, коли почало сходити сонце.

Казанок відригнув пантофлю, яку чаклун перед тим вкинув у нього, і дозволив її взути на свою мідну ногу.

Удвох вони подалися до чаклунової оселі, і казанок уже ступав нечутно. Відтоді чаклун допомагав селянам так само, як це колись робив його батько, дбаючи, щоб казанок не скинув з ноги пантофлю і не застрибав знову.

Албус Дамблдор коментує казку «Чаклун і стрибучий казанок»

Старий добрий чаклун вирішив провчити свого безсердечного сина, давши йому скуштувати маґлівських страждань. У молодого чаклуна прокидається совість, і він погоджується використовувати свої чари для добра сусідів-нечарівників. Простенька й мила казочка, подумає дехто — і виявиться наївним телепнем. Промаґлівська оповідка, згідно з якою батько-маґлолюб володіє потужнішими чарами, ніж його синмаґлоненависник? Дивно, як узагалі збереглися примірники первісної версії казки після незліченних спалювань, яких вони зазнавали.

Бідл трохи випередив свій час, проповідуючи братерську любов  до  маґлів.  На  початку XV століття по всій Європі розгорталося полювання на відьом та чаклунів. Багато представників чаклунської громади відчували (і небезпідставно), що спроби вилікувати закляттями хвору свиню сусіда-маґла рівнозначні збиранню хмизу для власного похоронного вогнища[1]. «Хай ті маґли дають собі раду без нас!» — така була загальна думка, і чаклуни все більше віддалялися від своїх нечарівних братів, а кульмінацією цієї тенденції стало запровадження 1689 року Міжнародного статуту чарівницької таємності, після чого чаклунство добровільно пішло в підпілля.

Але діти є діти, і фантастичний стрибучий казанок заволодів їхньою уявою. Цю проблему вирішили, відкинувши промаґлівську мораль, однак зберігши бородавчастий казан, тож із середини XVI століття серед чаклунських родин ходила цілком інакша версія казки. У цій переробленій оповіді стрибучий казанок оберігає невинного чаклуна від сусідів, які розмахують смолоскипами й вилами, відганяє їх від чаклунової оселі, а тоді ловить і поглинає. Наприкінці оповіді казан пожирає ледь чи не всіх сусідів, а кілька вцілілих селян клянуться чаклунові, що не заважатимуть йому чаклувати. Тоді він наказує казанкові віддати бранців, і той одразу їх вивергає зі своїх глибин, хоч і трохи пом'ятих. Ще й досі деякі батьки (переважно антимаґлівських настроїв) розповідають дітям-чарівникам саме цю, перероблену, версію казочки, тож коли їм трапляється оригінал, він їх вельми дивує.

Та, як я вже тут натякав, не тільки промаґлівським духом дратувала декого казка «Чаклун і стрибучий казанок». Полювання на відьом ставало дедалі лютіше, тож чаклунські родини мусили жити подвійним життям, використовуючи маскувальні закляття, щоб захисти себе і своїх рідних. До початку XVII століття чаклун або відьма, що браталися з маґлами, викликали підозру і навіть ставали небажаними у власних громадах. Промаґлівськи налаштованим чаклунам та відьмам навішували образливі прізвиська (такі, скажімо, смачні епітети, як «багняник», «брудолиз» і «гноєїд» походять ще з тих часів), а також звинувачували їх у слабкому й бездарному чаклуванні.

Впливові чарівники тієї доби, такі як видавець антимаґлівського часопису «Войовничий чаклун» Брут Мелфой, увічнили стереотип, що в маґлолюба не більше чарівницького хисту, ніж у сквиба[2].

1675 року Брут написав:

«Ми можемо впевнено заявити: усякий чаклун, що виявляє охоту до товариства маґлів, має низький інтелект, а його чари такі кволі й жалюгідні, що він відчуває свою вищість тільки серед маґлів-свинюків.

Ніщо так не виявляє чарівницької слабкості, як потяг до нечарівницького товариства».

Це упередження поступово вивітрилось під тиском численних доказів того, що деякі найвідоміші у світі чарівники[3] були, як то кажуть, «маґлолюбами».

Але одне заперечення «Чаклуна і