Республіка Шкід - Григорій Георгійович Білих

Я в приютах з дитинства скитався,

Там життя моє бідне мине.

Ах, нащо я на світ появився,

Нащо мати родила мене…

Пісні ніхто не знав, але з чемності підспівували, поки Гога, хвацько труснувши чорною головою, не починав грати «Яблучко» на «зубарях».

«Зубарі», або «зубарики», були улюбленою музикою в Шкіді, і кожен новачок насамперед старанно й довго вивчав це складне мистецтво, щоб мати право брати участь у спільних концертах.

Для зубарів важливо було мати слух і добрі зуби, все інше приходило само собою. Техніка цього мистецтва була така. Грали на верхніх зубах, вистукуючи мотив нігтями чотирьох пальців, а іноді й восьми, коли зубарили зразу двома руками. Рот при цьому то відкривали широко, то майже зовсім закривали. Від того виходили звуки потрібної висоти. Специ в галузі зубарів сягали такої віртуозності, що могли без запинки заграти будь-який, навіть найскладніший мотив.

Таким віртуозом був Гога. Сам заїка, він не міг співати й цілком віддався зубарикам. Він був одночасно й диригентом, і солістом шкідського оркестру зубарів. Вишкіривши великі білі зуби, Гога мрійливо закидав голову і швидкими дрібними ударами починав вистукувати мелодію. Потім підхоплював увесь оркестр, усі стихали, було чути тільки відчайдушне тріскотіння зубариків.

Обличчя втрачали людський вираз, ставали якісь тупі ї зосереджені, очі затуманювались і світилися натхненням, властивим кожному музикантові. Грали, звісно, без нот, але з почуттям, запускаючи найкарколомніші варіації, і в творчому пориві не помічали, коли входив завідуючий. Це означало, що вже пора спати.

У перші дні штат Шкіди був страшенно великий. На вісім вихованців — вісім службовців, хоча між ними не було нікого зайвого. Один двірник, куховарка, прибиральниця, завшколою, помічниця зава і три вихователі.

Завшколою — сувора постать. Грізні брови, пенсне на довгому носі й волосся йоржиком. Початок педагогічної діяльності Віктора Миколайовича губився далеко в глибині часу. Про дні своєї молодості він завжди згадував і розповідав з любов'ю. Вихованці боялися його, але скоро вивчили й слабкі сторони. Він любив співати й слухати пісні. Часто, замкнувшись на другому поверсі в залі, він сідав до рояля й починав співати на всю школу «Стеньку Разіна» або «Дні нашого життя».

Тоді біля дверей збиралися купкою слухачі і єхидно глузували з нього:

— Ого, жеребець наш заіржав!

— Голосина — мов у диякона.

— Шаляпін невизнаний!..

Завшколою переїхав до інтернату з першого дня його заснування і оселився на другому поверсі.

Від інтернату квартиру завідуючого відокремлював тільки зал, який в урочисті хвилини називали «Білим залом». На стінах Білого залу скрізь висіли погані репродукції з картин і портрети російських письменників, серед яких почесне місце займав портрет Ф. М. Достоєвського.

На посаді помічниці завідуючого працювала його дружина, білява німкеня Елла Андріївна Люмберг, або просто Еллочка, яка на перший час узяла на себе роль кастелянші, але згодом почала викладати німецьку мову.

От вони й були засновниками школи.

Вихователів було небагато.

Один — студент, викладач гімнастики, якого прозвали Батьком. Другий — крихкотілий природознавець, закоханий в книжки Кайгородова про квіти, людина м'яка й простодушна, нащадок петербурзьких німців-аптекарів. «Ненормальний» будинок одразу ж не прийняв його імені, яке важко було вимовляти. Герберта Людвіговича спершу переробили в Герб Людовича, потім скоротили до Герб Людича, потім любовно й просто почали звати Верблюдичем і нарешті остаточно закріпили за ним ім'я Верблюд.

Одначе Верблюда любили, за м'якість, хоч і сміялися з деяких його химер. А їх у нього було багато. То підглянуть хлопці, як Верблюдич перед сном витанцьовує в підштаниках, наспівуючи фальшивим голосом мазурку, то раптом він починає мучити шкідців, наполегливо розучуючи гаму на розбитому піаніно, яке не в добрий час опинилось у нього в кімнаті.

Музика у Верблюдича була другою пристрастю після квітів. Одначе грати він ні на чому не вмів і за все своє перебування в школі не здивував шкідців жодним новим номером, окрім гами.

Третій педагог був ні те ні се. Він скоро зник із шкідського горизонту, невдоволений маленьким пайком і занадто важкою службою у «дефективних». Згодом він був спортінструктором всеобучу, а звідти перейшов у м'ясну крамницю на посаду «давальця».

ЦИГАН З ОЛЕКСАНДРО-НЕВСЬКОЇ ЛАВРИ

Здрастуйте, сволото! — Вікмиксор. — Бальзам від нудьги. — Перший поет республіки. — Однокашник Блока. — Циган в ореолі слави.

Медові дні байдикування тривали недовго. Комплект вихованців поступово поповнився, з'явилися прихожі учні, такі, яких після уроків відпускали додому. Відкрилися три класи, завшколою чомусь назвав їх відділеннями.

Почалося навчання. Менше стало вільного часу для прогулянок. До того ж ударили морози, і хлопці більше й більше відсиджувались у спальні, мирно коротаючи зимові вечори.

В один такий вечір, коли всі вихованці, скупчившись, грілися біля груби, у спальню ввійшов Віктор Миколайович, а за ним показалася постать хлопця в обшарпаному казенному пальті.

«Новачок», — подумки визначили шкідці, критично оглядаючи нову людину.

Завшколою кашлянув, узяв хлопця за руку і, виштовхнувши вперед, мовив:

— Ось вам ще один товариш. Звати його Микола Громоносцев. Хлопець розумний, добрий математик, і ви, сподіваюся, скоро подружите з ним.

І Віктор Миколайович вийшов з кімнати, залишивши хлопців знайомитись.

Микола Громоносцев досить нахабно оглянув усіх і, певний, що серед присутніх нікого дужчого за нього немає, незалежно поздоровкався:

— Здрастуйте, сволото!

— Здрастуй, — недружелюбно процідив за всіх Воробйов. Він одразу зрозумів, що цей новачок незабаром буде заводієм у класі. З появою Громоносцева Горобець втрачав свою владу і, з першого погляду відчувши це, незлюбив Миколку.

Тим часом Миколка спокійнісінько підступив до груби і, розштовхавши хлопців, сів біля вогню.

Хлопці відійшли вбік і мовчки оглядали новачка. Зухвала поведінка і вся його зовнішність їм не сподобались.

У Миколки був зловісний вигляд. Скуйовджене волосся лізло на прямий лоб. Очі хитро й нахабно виглядали з-під темних брів, а худа мускуляста постать красномовно стверджувала, що в нього неабияка сила.

Шлях, яким ішов Громоносцев до Шкіди, був довгий шлях безпритульного. У п'ять років він втратив батька, а пізніше й матір. Без догляду, мешкаючи у далеких родичів, схуліганився, і родичі надумали якнайскоріше позбутися хлопчиська, здавши його в Миколо-Гатчинський інститут.

Родичі дістали полегкість, але інститут не вельми зрадів такому надбанню. Маленький шкетик Миколка розвернувся з усіх сил: бився, лаявся, крав і невідомо чим закінчив би свої «подвиги», якби в цей час інститут не розформували.

Але Миколка — сирота, і його переводять у другий заклад, потім у третій. Миколка змінив так багато цих казенних притулків, що й сам не міг