Пригоди Незнайка і його товаришів - Микола Миколайович Носов
— Послухай-но, Скелку, — сказав йому Незнайко. — Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця одірвався шматок і вдарив мене по голові.
— Що ти, Незнайку! — засміявся Скелко. — Якби від сонця одірвався шматок, він не залишив би від тебе й сліду. Сонце дуже велике. Воно більше за всю нашу землю.
— Не може бути, — сказав Незнайко. — По-моєму, сонце не більше від тарілки.
— Це нам так тільки здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце — велетенська вогняна куля. Я у свою трубу бачив. Якби від сонця одірвався навіть дуже малесенький шматочок, то він зруйнував би все наше місто.
— Ти ба! — відповів Незнайко. — А я й не знав, що сонце таке велике. Піду-но я та розкажу нашим, може, вони ще не знають. А ти все-таки подивись у свою трубу на сонце: може, воно справді щербате?
Незнайко пішов додому і всім, хто потрапляв йому на очі, розповідав:
— Братці, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! Он воно яке! І от, братці, від сонця одірвався шматок і летить прямо на нас. Скоро він упаде і всіх нас роздушить. Жах, що буде! От підіть і спитайте Скелка.
Всі сміялись, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко чимдуж побіг додому і давай кричати:
— Братці, рятуйся! Шматок летить!
— Який шматок? — питали його.
— Шматок, братці! Від сонця одірвався шматок. Ось-ось упаде — і всім нам буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю!
— Що ти вигадуєш?
— Нічого я не вигадую. Це Скелко сказав. Він у свою трубу бачив.
Усі вибігли надвір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, аж поки не потекли сльози з очей. І всім зосліпу стало здаватися, що сонце справді щербате.
А Незнайко кричав:
— Рятуйтеся, хто може! Біда!
Всі стали хапати свої речі. Тюбик ухопив свої фарби й пензель, Гусля — свої музичні інструменти: і скрипку, й балалайку, й мідну трубу. Лікар Пілюлька кидався в усі боки й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилась. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка:
— Заспокойтесь, братці! Нічого страшного нема. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все він вигадав!
— Вигадав? — закричав Незнайко. — От підіть спитайте Скелка!
Всі побігли до Скелка, й тут вияснилося, що Незнайко все чистісінько вигадав. Ну й сміху було! Всі сміялися з Незнайка й говорили:
— Дивуємось, як це ми тобі повірили!
— А я, гадаєте, не дивуюсь? — відповідав Незнайко. — Я ж і сам повірив.
От який чудний був цей Незнайко!
Розділ другий
ЯК НЕЗНАЙКО БУВ МУЗИКАНТОМ
Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати.
Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.
Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:
— Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.
— Учись, — погодився Гусля. — На чому ти хочеш грати?
— А на чому найлегше вивчитись.
— На балалайці.
— Ну, давай сюди балалайку, я спробую.
Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:
— Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.
Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:
— А ще гучнішого нічого нема?
— Ще труба є, — відповів Гусля.
— Дай-но сюди, спробуємо.
Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!
— Оце гарний інструмент! — зрадів Незнайко. — Гучно грає!
— Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, — погодився Гусля.
— А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко.
— Та ні, ти ще не вмієш.
— Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!
— Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля.
— Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно!
— Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.
— Так у мене ж і виходить гарно.
— І зовсім не гарно, — сказав Гусля. — Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.
— Це ти нездібний! — розсердився Незнайко. — Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.
— Нічого подібного, — сказав Гусля. — Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.
— Ну й буду грати! — відповів Незнайко.
Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…
Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.
Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:
— Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!
— Що за шум? — закричали всі.
— Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю.
— Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять!
— Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть.
— А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:
— Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!
— Та припини ти! — накинулись на нього всі малюки. — Йди геть із своєю противною трубою!
— Куди ж я піду?
— Йди в поле і грай собі там.
— А хто мене в полі слухати буде?
— А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?
— Обов'язково.
— Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.