За хвилями повені - Народні
На наших пасовиськах і сінокосах був конезавод «Союзного» значення. Там вирощувались племінні коні, був іподром, де їх навчали.
У нас в селі дуже любили коней, і хлопчаки і дівчатка вміли їздити верхи змалку. У колгоспі був свій племінний жеребець, коні нашого колгоспу змагались із конезаводськими. Колгоспний племінний жеребець був такий сильний, що його боялися вивести на прогулянку, як у казці, що на 12-ти цепах виводили. Але були знавці коней, що й цепів не потребували, приборкували силою волі. Коли батько виводив коня на прогулянку, то сходилися всі помилуватися могутньою красою жеребця, – стояли віддалік і заздрісно позирали на умільця, який гнуздав і сідлав коня, а потім вихором линув на луки.
У районному центрі працювала фабрика лозоплетіння, сировину постачало наше село. Які дивовижні вироби народних майстрів виготовлялись на тій фабриці! Всі діти виколисувались у плетених колисках, що висіли у кожній хаті на сволоку. Кошики були у нас найрізноманітніших форм і призначень. Посуд був переважно дерев’яним, починаючи з діжок, корит і кінчаючи ложками. Навіть пер металевих у нас, школяриків, не було. То йшли на вигони, де гелготіли численні зграї гусей, збирали пір’я і виготовляли собі пера.
Окрім всього, в нашому селі боготворили пісню. Співати вміли всі, знали безліч пісень, про створення кожної пісні переповідались легенди. Дівчата цінувались не за вродою, а за вмінням співати, а парубок, котрий не вмів співати, мусив шукати наречену собі деінде, бо жодна дівчина за нього не піде.
І ходили в нашому селі у вишиванках. По вишивці можна було дізнатися, чи це вдівець, або вдова, чи одружений, або одружена, чи жених, або наречена, чи просто хлопець, або дівчина. Весільне вбрання було з глибоких прадавніх народних традицій. Коли б хто одягнув білий весільний одяг, то з нього реготало б усе село. Всі баби носили очіпки, а молодиці – пов’язки. Пов’язка – головний убір, дуже гарної форми, багато оздоблений. Шився в основному з парчі. Навіть найбільші модниці позаздрили б нашим молодицям у пов’язках – кожна виступала в ній, як древня цариця Нефертіті. Одягали пов’язку на весіллі після обіду. Урочисто знімали вінок із стрічками, передавали його молодшій сестрі, а молодій одягали пов’язку, співали пісень, вітаючи її вже як молодицю.
Гуляти в клуб дівчата ішли у вишиванках, у рясних спідницях. Правда, замість вишитої лиштви з-під спідниці визирало біле мереживо. Але воно було акуратно припасоване, майстерно виплетене. Ще багато деталей старовинного одягу та звичаїв збереглося в нашому селі з давньої давнини. Багато слів, яких я не зустрічаю зараз ні в літературній мові, ні в діалектах інших районів. Щоб оцінити мовне багатство нашого села, досить послухати назви урочищ, озер, лук, гаїв:
озеро Кривовирське;
урочище Варівщина;
Сотницький луг;
урочище і озеро Купліваха;
озеро Розсохувате;
озеро Білів, Потикваша, Руга;
озеро і урочище Хомиха
(Володів ним завзятий хазяїн із тих, що їх, оголосивши куркулями, знищили. Його примовку про багатства озера Хомихи односельці довго згадували: «І що та бідна убож їсть – ось тут линяччя та карасяччя»);
пасовище Помірки;
болото Покал;
урочище Білошисте;
Берків, Вульвачеве, Шишівське;
озеро Діжа
(кругле і бездонно глибоке, вода прозора, кришталева, дві верби по боках, їх коріння було видно в воді глибоко-глибоко);
озеро Піскуваха, Домське;
річка Перевізька.
По луках блукали зграї дрохв. Їх називали - «дикі кури». Біля численних озер, боліт водилося безліч водоплавних птахів. Тихі, втаємничені озера і болітця кишіли ними. Яких тільки там не було! Але ніхто не полював на них. А якщо хто ловив рибу під час нересту, то його зневажали, як злодія. Та ніхто і не важився на таке. Коли я поринаю в спогади дитинства, мене дивує безпосередність дорослих чоловіків з нашого села. Ось таке: коли ішли ловити рибу неводом, то збиралось чоловік 5-6. Наловивши риби, всі збиралися вдома у власника невода. Розкладали весь улов на рівні купки (по кількості учасників, плюс купка за невід). Потім зав’язували хусткою очі одному із рибалок, ставав перед уловом старший із рибалок, показував пальцем на одну з купок і питав його: «це кому?» Той, що із зав’язаними очима називав когось із учасників, або говорив: «за невід». Поки не будуть розподілені всі купки. Справа в тому, що пайки намагалися зробити однакові. Але риба була і дрібна, і велика. Отож там, де риба дрібніша, її було більше, де крупніша – менше. Коли б кожен вибирав сам – було б сварки, незгоди. А так розходились усі із сміхом і жартами.
Священним птахом в нашому селі вважався лелека. Якби робили герб нашого села, то лелека на ньому був би обов’язково. Жили на кожній хаті. Хати вкривали соломою так, щоб було де мостити гніздо лелеці.. Як їх чекали весною! Ми, дітвора бігали кожного ранку за село, виглядали лелек. Так хотілося побачити, як вони повертатимуться додому з далекого краю. Але такого видовища ми ніколи не бачили. Лелеки прилітали завжди вночі. Отож ми прокидались якогось ранку і чули радісний клекіт своїх лелек. Якщо до когось на хату не повертались лелеки, то був траур всього села. Або часом поверталась одна птаха... хата, де не селились лелеки, вважалась нещасливою, або господарі недобрі люди. У новозбудовану хату вселялись тільки навесні, як поселяться на ній лелеки.
І все це зникло, навіки затоплене, стало гнилим болотом, бо проектна потужність моря не набралась, вода загнила, риба загинула. А для наших односельців, та й для всіх сусідніх сіл, риба була основною їжею. Особливо в голодні роки, коли вона допомогла вижити: в 1933, в 1947, кажуть, що і в 1921. Тоді і з’явилася у селі приказка: «Рибка без хліба бридка»...
Оцей заповідний куточок затопили, коли будували Кременчуцьку ГЗС. Люди частково роз’їхались, частково, виселились на гору, з’єднавши троє сіл в одне.
А ті легенди, що винесла із дитинства, я записала. І хотілося, щоб все це стало пам’ятником моєму утопленому селу.
