Викрадений перстень - Іван Остріков
Звідкись здалеку привозили величезні пакунки гуми, яка зветься каучуком. Ті пакунки були такі тяжкі, що два дужі робітники насилу піднімали їх. Вони переносили пакунки на фабрику й кидали в машину. Машина перемішувала гуму ще з чимось і замішувала, як тісто. А робітники пильнували, чи добре машина замісила те тісто. Майже так, як пекарі, що готують тісто для печива. Тільки з каучуку ласощів не виробляють, бо його не їдять. А коли б можна було їсти — ото було б чудово: пряники з гуми були б завжди пухкими. Тісто заливали в спеціальні форми і ставили в піч. З печі виймали вже готові іграшки — гумові ляльки, балеринки, слоненят, ведмежат, мавпочок та різні інші іграшки. Але це ще були не зовсім готові цяцьки. їх відносили у велику кімнату з широкими вікнами, крізь які було видно фабричне подвір’я, навколишнє поле та річку неподалік. Біля вікон у кімнаті були поставлені довгі столи, а за столами сиділи мами й тьоті. У кожної були різні пензлі і фарби. Вони розмальовували іграшки. Гумовим балеринкам малювали сині оченята, рожеві щічки, русі коси та білі-білісінькі платтячка. Гумовим хлопчикам малювали сині беретики, сині штаненята з жовтими ґудзиками, червоні сорочечки, а оченята ставили різні — одним сині, другим каштанові, а третім зелені. А бувало, що котрась з тьоть задивиться у вікно, замислиться і поставить якому-небудь гумовому хлопчику коричневе око, а потім знову гляне на поле і — кап! — друге око поставить синє. Тоді всі гумові хлопчики починають реготати, а тьотя гнівається, що її недогляд помітили.
В цій кімнаті працював і дядько Мешко. Він був найстаршим серед робітників і робітниць. Вчив мам і тьоть розписувати цяцьки й допомагав виправляти помилки. Тому всі любили його й шанували, бо він був дуже добрий, хоч і мав над устами кумедні вуса і носив смішні окуляри. А ті окуляри таки справді на диво кумедні — скельця в них тільки до половини оправи, і дядько більше дивився поверх скелець, весело підморгував і часто посміхався.
На одному з столів серед викрашених іграшок і серед тих, що їх от-от мали пофарбувати, був і гумовий хлопчик, якого всі називали Тото. В нього були великі сині очі, що зачудовано дивилися на світ, синій беретик, надітий набакир, аж до лівого вуха, штаненята, що ледь трималися на підтяжечці і все спадали (очевидно, тому він держав руки в кишенях); тугий животик та, як і в кожної гумової ляльки, металева кнопка на спині.
Тото був дуже непосидючий хлопчик. Він витворяв різні чудасії, щоб насмішити балеринок. І балеринки весело сміялися. Тільки одна, Мімі, жодного разу навіть не посміхнулась. А Тото хотів розсмішити саме її, бо в неї був дуже гарненький кирпатенький носик, чудові, як на гумову дівчинку, очі та й… взагалі вона йому подобалася більше, аніж інші.
Робітниця, котра фарбувала ті цяцьки, звалася Елкою. Завжди добра й уважна, вона сьогодні була неспокійна, бо захворів її маленький братик і вона замкнула його вдома самого. Елка часто думала про братика й поглядала крізь вікно у двір, немовби там могла побачити його. І от, коли вона знову зітхнула й задивилась у вікно, Тото штурнув ведмежа, що стояло попереду, в банку з зеленою фарбою. Балеринки засміялися, бо ще ніколи не бачили зеленого ведмежати. Але Мімі й зараз не посміхнулася. Елка, коли побачила, що ведмежа занурилося в зелену фарбу, а балеринки сміються, дуже розгнівалася, так розгнівалася, навіть і слова вимовити не могла. Обережно, двома пальцями, Елка вийняла ведмежа й понесла дядькові Мешко, щоб він змив зелену краску. А Тото скористався з цього й скочив у слоїк з білою фарбою.
— Зараз пофарбую себе, як балеринку, — мовив він і переможно оглянувся.
Всім його вчинок видався смішним, тільки Мімі немовби й не помітила нічого. Повернулася Елка і не на жарт розгнівалась.
— Ах, ти ж непосида, ти що накоїв? — спробувла вона спіймати хлопчика.
Тото скочив на стіл, а звідти бризкаючи навкруги білою краскою, сплигнув на підлогу. Проте втекти не зміг. Рука робітниці спіймала його й лінійкою, на очах у дівчаток, добре відшмагала. Який сором! Всі дівчатка дивилися й сміялись. А після прочуханки гумового хлопчика віднесли дядькові Мешко, щоб той перефарбував йому штанці.
Ти, глянь, як вибілив себе, — поверх окулярів посміхнувся дядько Мешко.
Ні, не вибілив, — виправдовувався Тото, — просто хотів пофарбувати себе на балеринку.
В нових синіх штанцях поставили його на стіл, і він спокійно стояв, аж поки… Та він взагалі не міг стояти спокійно. Тільки-но Елка повернулася, Тото непомітно вскочив до робітниці в кишеню фартуха й причаївся. Там лежав носовичок, що приємно пахнув, два ключі на ланцюжку й кілька стотинок{Стотинка — дрібна болгарська монета.}. Одним словом — нічого цікавого.
Та ось закінчився робочий день. Робітники й робітниці пішли вмиватися. І рука Елки поклала в кишеню біля Тото перстень. О, який чудовий перстень! Золотий, з коштовним рубіном, оточеним вісьмома маленькими синіми камінцями. Гумовий хлопчик знав цей перстень давно, бачив його на безіменному пальці в Елки й знав, що той перстень може сяяти, як сонце. Оце справді може бути чудовим дарунком прекрасній Мімі! Вона його надіне, як браслет, і посміхнеться, обов’язково посміхнеться! Не роздумуючи довго, гумовий хлопчик схопив перстень, тихенько вислизнув з кишені й сховався за шафу.
Розділ III
Доля злодюжки. Cльози не допоможуть — треба діяти
Вечоріло. Всі робітники й робітниці порозходилися по домівках. А цяцьки вільно забавлялися собі, бо коли поруч люди, то вони завжди ніяковіють. Балеринки танцювали, гумові хлопчики беркицялися, ведмежата лазили по столах. Було весело, як може бути весело тільки в кімнаті, повній цяцьок.
Тото виринув з-за шафи й зіпнувся на стіл до Мімі.
— Ходімо, — мовив він, — я тобі щось покажу!
