Слід золотого обозу - Давид Ігорович Виходець
Деміївці гарячково, але дружно зіштовхували підводи на узбіччя, прагнучи хоча б трохи захистити вантаж від снарядів. А вибухи підступали все ближче.
— Виродки! — лаявся Андрій, притримуючи пробите плече. — Б'ють упевнено, бо знають, що у нас жодної гармати немає, нічим відповісти.
— Кулеметом, Андрію, — порадив хтось.
— Не вийде: батарея за горбами. Тільки патрони витрачу.
Командир наказав залягти під возами. Але все щільніше свистіли й шипіли довкіл гарячі осколки. Врешті снаряд влучив прямісінько у воза. Із розколотого ящика потекло у кювет золоте сяйво і веселкою заграло на сонці.
— Невже не довеземо, Трохиме? — підвівся на ліктях Петро Суходіл.
— Не знаю, треба бути готовим до всього… Раптом командир відчув, як вище коліна обпекло праву ногу. Він тихо зойкнув і здавив рану рукою.
— Доведеться в пішому строю битися, — застогнав Устименко, — не підняти мені тепер ноги до стремена.
— Зараз перев'яжу, Трохиме, — підвівся Петро.
У Трохима Казимировича над правою бровою затріпотіла жилка. Широке обличчя зблідло від втрати крові.
— Відступ тут неможливий… Будемо битися до останнього, — важко вимовив Устименко.
Трохи оддалік лежав Давид. Він відкинув від себе шаблю, яка зараз була йому ні до чого, і поклав перед собою гранати.
Попереду лежав Василь Бойко — ще молодий парубок. Він несподівано крикнув і схопився за голову: снаряд розірвався за кілька кроків від нього.
— Пристрілялися, — сердито мовив Давид, — тепер дадуть кілька залпів — і від нас лише мокре місце…
Раптом все стихло. Аж не вірилось. Всі заворушилися, роздивляючись навколо.
— Накрили ціль і не знищили її? — здивувався Суходіл.
— Значить, судилося мені стрітися з кумою. Дивись, ще й справді борщем почастує, — знову вдався до жарту Циган.
— Ось чекай, зараз денікінці почнуть частувати, — кинув Цибуля.
… Несподіване затишшя спантеличило й командира денікінського ескадрону, який щойно прибув на вигін за Бобриком і ще не був готовий до атаки. Тепер він розгублено дивився у бік батареї…
А там, у пороховому тумані, біля спостережного пункту гарцював на коні Дзюба з погонами штабс-капітана.
— Пане підпоручику! — крикнув він командиру батареї. — Генерал Мокрєєв наказав негайно припинити вогонь!
— Чому? — високо звів брови командир батареї. — Адже було наказано стріляти до повного знищення колони?
— Тоді точно не знали, що везуть червоні. Контррозвідники достовірно встановили, що ті підводи вантажені коштовностями. Золотом, добродію! А ви по них снарядами… Зараз піде в атаку кавалерійський полк полковника Соснова, і те багатство без зайвого стуку й грюку — в наших руках.
— Начальству видніше, — невдоволено сказав артилерист. — Дозвольте довідатись, хто передав наказ генерала?
— Офіцер зв'язку штабс-капітан Рогов!
— Припинити вогонь! — наказав командир батареї.
Дзюба пришпорив коня і знову повернув туди, де залишив мертвого Рогова. Пристебнув на попереднє місце погони штабс-капітана, зірвав з верхньої губи й викинув геть мичку чорної шерсті, що тільки-по служила поручику за вуса. Не поспішаючи, знову вибрався на узвишшя.
«Чим же мені допомогти загонові?» — мучився Дзюба. Потім оглянувся й побачив, як ескадрон, розгорнувшись віялом, набирав розгону на обоз…
Деміївці теж одразу помітили атаку вершників і поповзли вперед, вибираючи вигідні й зручні позиції. Залягли хто де: під горбиком, у видолинках, просто за колесами возів.
Андрій Цибуля вибрався на підводу і зняв брезент з кулемета. Відчув, як нестерпно болить поранене плече.
— Зможеш стріляти? — запитав Устименко.
— А де ж я дінусь? — кривлячись від болю, відповів Цибуля. Ледве звівся на коліна, знекровлений важкою раною, ухопився за голоблю Демид.
— Лягай під возом! — крикнув йому Андрій.
— Ні, я буду тобі другим номером. Чуєш, щоб нікого на поміч не брав, я буду… — і, вчепившись за передок, підважився на ліктях та й перевалився на дно повозки.
Під сусіднім возом бубликом лежав Василь Бойко. Біля його білявої голови темніла калюжка запеченої крові. Ще близько десятка бійців нерухомо застигли в теплому придорожньому поросі, і ніколи було довідуватись — чи вони живі, чи вже захололи… А поле, розтривожене копитами кінноти, гуло все гучніше й гучніше.
Тихо кожен вибирав собі ціль. Принишкли на узбіччі шляху деміївці, у яких не було ні переднього краю, ні тилу.
— Ану, прислухайся, Давиде, — штовхнув Новиченко Цигана.
— Ці, бач, виховані, атакують без крику й свисту.
— То й ми встанемо та чемненько — геп усі на коліна: ласкаво просимо до воза. Га, хлопці? — вишкірив білі зуби Давид, і бійцям нараз потепліло на душі.
«Він жартуючи й помре», — подумав про Цигана Устименко.
Ворожа кіннота наближалася. Блиснули кокарди на кашкетах білогвардійців.
— Підпускати на кидок гранати! — пролунав голос Трохима Казимировича.
Кроків за сто від обозу кіннотники почали півкільцем охоплювати деміївців.
— Ну, браття, бий! — натиснув на гачок гвинтівки Устименко й не почув пострілу, бо в цей час гучним баском заговорив кулемет Андрія Цибулі.
— Подавай, Демиде, стрічку, так, так, рідненький, — крутився на возі кулеметник, переносячи вогонь зліва направо.
Вихоплені кулями із стрімкого лету, люди і коні розгонисто падали сторчма. Крізь гуркіт бою й тупіт копит тепер долинало болісне іржання коней, стогін і крики людей.
Решта вершників, напевне, збагнула, що кулеметний вогонь не дозволить наблизитись до того клятого обозу, і тому кинулася деміївцям за спину, та ошпарена новою зливою куль, посланих з кулемета Цибулею, подалася до гайка, за деревами якого з табуном коней кілька годин тому зник Василько.
Чого-чого, а такого маневру білогвардійців ніхто з деміївців не чекав. Вони аж позводились на повен ріст, здивовано дивились услід кіннотникам, що хутко долали коротку відстань до лісового масиву. Ще б пак! Там же беззахисний хлопчисько, а з ним геть усі гужові та