Мiнiмакс - кишеньковий дракон, або День без батькiв - Анатолій Григорович Костецький

Кіт уважно слухав Олега, все чудово розумів і страшенно хотів би відповісти, подякувати за такі добрі й чуйні слова, та розмовляти він поки що не навчився, тож тільки махнув своїм пухнастим хвостищем і вдячно муркнув..

— Слухай, — звернувся до кота Максим, коли Олег розповів йому про нещасну Рексову долю. — Лишайся жити у мене! Я тут пробуду ще місяць, до жовтня. А коли похолодає і я поїду додому, то віддам тебе моєму другові Крутивусу. Згода?

Кіт аж завертівся дзиґою на місці від несказанного щастя, яке так несподівано звалилося на його багатостраждальну голову! Адже він, як і всі порядні коти, кожною шерстинкою хвоста відчував, що під міліцейською формою Крутивуса ховається ніжне серце.

Майбутнє, щедро змальоване котові новим хазяїном і другом, неабияк влаштовувало Рекса, тож він знову голосно, як тільки міг, нявкнув, щиро висловлюючи своє захоплення.

— Бачу, ти згоден, — всміхнувся Максим. — Тоді біжи поки що погуляй, а ми шукатимемо дракона…

Та відновити пошуки їм не довелось і цього разу.

Від Круглика раптом долинуло гучне пронизливе виття сирен пожежних машин.

Усі чотири голови — Максимова, Олегова, Лізчина і, звичайно, Рексова — водночас повернулися на звук і скрикнули: над Кругликом здіймався величезний — під самісіньке небо! — стовп густого сірого диму чи куряви. І цей стовп, як здалося Олегові, виростав усе вище та вище. Причому він піднімався з того місця, де знаходилась дача Валяйків!

Олег перелякано зойкнув — і перший щодуху помчав до села. За ним кинулась і Лізка.

Олега та Лізку зустрів збуджений натовп, що юрмився навколо трьох пожежних машин біля паркану Ізольдиної садиби.

Зрозуміло, ні Максим, ні кіт до села не побігли. Максим не спішив розкривати жителям Круглика свою таємницю так само, як і Рекс не хотів потрапити знову на принизливу роль прокатного кота.

Першого, кого побачили Ліза й Олег, це сусідку Ізольду, яка гасала навколо своєї садиби і несамовито репетувала:

— Ой, людоньки! Ой, ряту-уйте! Горю-уу!

За нею бігав Бобчик — то саме він постукав у двері, коли Ізольда балакала з Мінімаксом, — і теж кричав:

— Мамо, спиніться! Стійте, кажу вам!

Пожежники силкувалися зловити жінку, але та спритно вислизала з їхніх цупких обіймів, бігла до хати і тут же вискакувала назад, тягнучи перед собою то килим, то дороге крісло, то кришталеву вазу, яку можна побачити лиш у музеї історичних коштовностей.

Ізольда навіть не помітила, що виверження куряви з вікон та дверей її домівки припинилося так само раптово, як і почалося.

— Спиніться, нарешті! — гримнув на неї дільничний Крутивус, котрий стояв тут же на подвір'ї і з неприхованим професійним зацікавленням спостерігав за Ізольдою Сократівною, цією жінкою щедрої та щирої душі, а особливо — за речами, що одна за одною з'являлися на подвір'ї. — Ніяка це не пожежа, — пояснив кругликівцям дільничний, — а стовп звичайної куряви. От звідки він узявся — тут треба _розібратись_…

Крутивус наголосив на останньому слові, бо перш за все подумав, що розбиратися треба в іншому: звідки у такої скромної жіночки такі коштовні музейні речі?

Його слова трохи заспокоїли Ізольду. Вона нарешті спинилася, важко хекаючи, обіперлася на тремтячу руку свого розпашілого червонопикого Бобчика, перевела подих і мовила, обвівши поглядом купу добра, що безладно лежало серед двору:

— Ой, слава богу! А я думала — горимо.

— По-перше, бога — нема, як доведено наукою, — суворо зауважив Крутивус, — і вам, шановна Ізольдо Сократівно, сором цього не знати. А по-друге, треба негайно з'ясувати, звідки ця курява! — І дільничний попрямував було до дверей будинку, та Ізольда заступила йому дорогу.

— Громадянине дільничний, зачекайте трошки! — злякано заторохтіла вона. — Я тільки вареннячко винесу — на зиму готувала, — а тоді, будьте ласкаві, дивіться! — І вона забігла в дім.

Її не було хвилин п'ятнадцять. З хати долинав лиш скляний передзвін. Нарешті на порозі з'явилася Ізольда. Вона тягла за собою важезний килим, згорнутий у вузол, де глухо торохкотіли скляні банки.

— Давайте поможу, — запропонував Крутивус.

Але Бобчик першим кинувся до матері, яка чомусь відсторонила благородного дільничного, і поквапливо вигукнув:

— Не хвилюйтесь, він легенький! Ми його поки до сусідів затягнемо, аби вареннячко курявою не припало. — І вдвох з матусею потягли килим на дачу Валяйків.

— Ви не проти, якщо це трохи тут полежить? — спитала Ізольда брата й сестру, які тихо стояли в натовпі і з неприхованою цікавістю спостерігали за дивним шарварком.

— Прошу, прошу! — заторохтіла Лізка. — Нехай лежить скільки треба.

— От спасибі, гарні ви діточки! — подякувала Ізольда й запхала клунок з банками у куток літньої кухні.

— Так що, будемо оглядати? — знову звернувся до Ізольди Крутивус.

На цей раз хазяйка гостинно розчинила двері.

Ступивши в хату, дільничний ледь не задихнувся. Дрібна, мов пудра, курява лежала по хаті товстим шаром, літала хмарками в повітрі і забивала ніс та рот. Але робота в робота, і дільничний рішуче взявся за розслідування.

Він старанно оглянув кожну щілинку й шпаринку на стелі, на стінах і на підлозі, але так і не знайшов жодної причини, котра могла б спричинити таку жахливу куряву, що її навіть побачили пожежники у місті і примчали сюди.

Дільничний вирішив запросити до розслідування вчених з Інституту кібернетики: нехай поглянуть, бо надто вже дивне явище довелося спостерігати кругликівцям. Крутивус чув про грязьові вулкани, але тут ішлося про куряву. Може, у Круглику з'явився новий тип вулканів — вулкан курний? Хто його зна… Нехай учені мужі дослідять це і зроблять належні висновки, а він тут безсилий.

Коли дільничний уже виходив з хати, він раптом за щось перечепився. Крутивус глянув під ноги і побачив укриту товстим шаром пилюки ворону без ознак життя.

Це був Креня. Птах наковтався куряви і знепритомнів, бо так