Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Елвін Брукс Уайт

— Дякую за люб'язно надану інформацію, — мовив Стюарт. — Але я останнім часом надто відійшов від світського життя. Весь час у дорозі. Ніде не зупиняюся надовго. Заскочу в це чи те містечко та негайно й вискочу. Сьогодні тут, завтра там — мов мандрівний вогник. Автостради й путівці — ось де я повсякчас, і завжди й скрізь шукаю тільки Марґало. Іноді я відчуваю, що вона десь тут, зовсім поруч, — може, за наступним поворотом? А в інші моменти мені видається, ніби я ніколи не розшукаю її, не почую вже ніколи її голосу І це мов нагадування мені: пора знову в путь!

Стюарт заплатив за напій, попрощався з крамарем і поїхав собі.

Але Еймсів Перевіз недаремно видався крихітному подорожанину найгарнішим із містечок, які він тільки бачив. Не доїжджаючи трохи до кінця головної вулиці, Стюарт круто звернув ліворуч і покотив путівцем, що вивів його до тихої місцини на березі річки. Того надвечір'я він плавав і вилежувався, заклавши руки під голову, на порослому мохом березі, а думками знай повертався до тієї розмови з місцевим крамарем.

— Гарієт Еймс… — промимрив він.

Настав вечір, а Стюарт усе ще сидів над річкою, не поспішаючи від'їздити. Трохи підвечеряв бутербродом із сиром, запивши водою, і проспав ту ніч серед теплої трави, заколисуваний тихим лепетом річки.

Вранці сонце зійшло тепле, яскраве. Стюарт улаштував собі ще й ранкове купання. Поснідавши, заховав свою автомашину під заячою капустою, а тоді подався до пошти. Він саме набирав авторучкою чорнило із громадської чорнильниці, коли підвів погляд на двері й побачив… Побачене так його вразило, що він мало не впав у чорнильницю. Дівчинка, сантиметрів п'ять заввишки, увійшла до приміщення й попрямувала до поштових скриньок. Вона була у спортивному одязі й гордовито несла свою голівку, заквітчану тичинкою з якоїсь квітки.

Стюарт затремтів від хвилювання.

— Певне, це і є та сама дівчина, Гарієт Еймс! — прошепотів він.

Сховавшись за чорнильницею, він потай поспостерігав за нею. Ось (арієт відімкнула свою скриньку (міліметрів шість завширшки) й дістала кореспонденцію. Крамар таки правду казав: Гарієт була красуня! А ще, звісно, вона була єдина з усіх будь-коли бачених ним дівчат, котра б не височіла над ним горою. Стюарт вирахував, що, коли б йому піти з нею поруч, її голівка була б лише трохи вище його плеча. Ця думка сповнила його жвавим інтересом. Хотів уже й зісковзнути на підлогу, щоб заговорити до неї, але так і не насмілився. Вся його хоробрість де й поділася, і він так і просидів за чорнильницею, поки (арієт вийшла з приміщення пошти. Допевнившись, що дівчинка пішла, Стюарт покрадьки вийшов на вулицю і так само покрадьки подався до крамниці, в душі сподіваючись здибатися з маленькою красунею, але водночас і жахаючись такої зустрічі.

— Маєте ви поштовий папір і канцелярське приладдя? — запитав він крамаря. — Мені треба написати листа.

Крамар підсадив Стюарта на прилавок і знайшов трохи поштового паперу для нього — то був папір найменшого формату, позначений у лівому куточку великою літерою Л. Стюарт вихопив свою авторучку і, спершись спиною об п'ятицентову цукерку, почав писати листа до Гарієт.

«Люба панно Еймс! — написав він. — Я — молодий чоловік скромних пропорцій. Народився я в Нью-Йорку, але наразі перебуваю в діловій подорожі конфіденційного характеру. Мої мандри привели мене до Вашого містечка. Вчора власник тутешньої крамниці, чоловік із чесним обличчям і щирою манерою поведінки, розповів мені у найкращих виразах про вашу вдачу й зовнішність».

На цьому місці в Стюартовій авторучці скінчилося чорнило (від великої кількості довгих слів), і довелося крихітному хлопцеві просити крамаря опустити його вниз головою в чорнильницю, аби він зміг набрати чорнила в ручку. І знову до листа…

«Благаю Вас, панно Еймс, — писав далі Стюарт, — пробачити мені, що я насмілююся пропонувати Вам знайомство зі мною на такій несолідній підставі, як наша з Вами фізична подібність. Але, звісно, річ у тім (як Ви й самі знаєте), що надто небагато є людей п'ятисантиметрового зросту. Пишу „п'ятисантиметрового“, хоча насправді я трохи вищий. Єдина моя вада — що з виду я трохи схожий на мишу. Одначе пропорції мого тіла хороші, а м'язи, як на мої літа, дуже розвинені. Даруйте мені ще й таку прямоту: пишу я цього коротенького листа, власне, щоб запропонувати Вам побачення. Я розумію, що Ваші батьки можуть мати заперечення проти раптовості й прямоти моєї пропозиції, а також проти моєї трохи мишоподібної зовнішності, й тому здається мені, що недоречно було б повідомляти їх про цю справу. Факт необізнаності аж ніяк не зашкодить їм. Одначе Ви, звісно, краще знаєте, як слід обходитися з Вашими татом і мамою, тож я й не беруся інструктувати Вас, а полишаю все на Ваш добрий розсуд.

Не мавши тут домівки, я розбив табір біля річки у привабливій місцині, де закінчується провулок Трейсіз-Лейн. Чи не побажали б Ви покататися зі мною у моєму човні? Чи підійде Вам, щоб ми зустрілися завтра надвечір, коли докучливі клопоти дня лишаться вже позаду а річка плинутиме начебто ще повільніше у довгих тінях верб? Ці тихі весняні вечори немовби створено генієм особливих архітекторів задля втіхи човнярів. Я люблю воду, панно Еймс, а моє каное схоже на вірного друга, на якого можна сміливо покластися».

Стюарт так розхвилювався від того, що це ж він пише листа до Гарієт, аж забув: ніякого човна у нього ж немає!

«Якщо Ви зволите прийняти моє запрошення, приходьте до річки завтра о п'ятій вечора. Чекатиму Вашого прибуття з усім хвилюванням, яке тільки я здатен погамувати. А зараз мушу закінчити цього зухвалого листа, щоб надолужити свої справи, що зачекалися.

Вклавши листа у конверт і запечатавши його, Стюарт обернувся до крамаря:

— Ви не знаєте, де б мені дістати човна?

— А ось тутечки, де ж іще? — відповів крамар. Він підійшов до сувенірного прилавка й зняв малесеньке каное