Пригоди Цибуліно - Джанні Родарі

— Ану зараз же забирайтеся геть, — гукнув Помідор, — бо я накажу слугам вигнати вас у шию!

— Як вам не соромно так зловживати нашим довір'ям? — докоряла синьйора графиня Менша. — Ви негідними хитрощами пробралися до нашого дому! Та я можу притягти вас до суду за насильне вторгнення у наш маєток! Чи не так, синьйоре адвокат?

І вона обернулася до синьйора Гороха, який при потребі завжди був тут як тут.

— Так-так, синьйоро графине.

І він тут-таки записав у своєму блокноті: «Притягти до суду лікаря Каштана у справі його вторгнення до приватного маєтку — десять тисяч лір».

Зробивши свою справу, адвокат пішов собі додому.

Ви, звичайно, хочете вже дізнатися, що поробляють арештанти, — тобто кум Гарбуз, скрипаль Груша, майстер Виноградинка, кума Динька та інші мешканці [46] села, яких Помідор наказав арештувати і кинути до в'язниці.

На щастя, скрипаль Груша захопив з собою недогарок свічки, бо в підземеллях завжди буває темно і повнісінько мишей. Щоб відганяти мишей, скрипаль Груша грав на своїй скрипці. А, як відомо, миші не люблять музики. Тільки-но він починав грати, миші кидалися навтіч, проклинаючи проклятущу скрипку.

Та зрештою ця музика набридла не тільки мишам, а й майстрові Виноградинці. Річ у тім, що скрипаль був завжди сумний і грав такі журливі мелодії, що від них хотілося плакати. І всі в'язні попрохали скрипаля замовкнути.

Тільки-но настала тиша, миші знову кинулися в наступ. Наступали вони трьома колонами. Мишачий генерал Довгохвіст скомандував:

— Перша колона атакує ліворуч і мусить захопити свічку! Та щоб ніхто не посмів її гризти! Перший буду їсти її я, бо я ваш генерал! Друга колона атакує скрипаля! Його скрипка — це половинка соковитої груші і, мабуть, дуже смачна. Третя колона атакує посередині і мусить остаточно разгромити супротивників.

Командири колон пояснили бойове завдання мишам-солдатам. Генерал Довгохвіст рушив у танку. Між нами кажучи, це був не зовсім танк. Це був старий черепок, поставлений на живіт здоровецької миші, яку інші десять мишей тягли за хвіст. Горністи засурмили сигнал атаки, і за кілька хвилин бій закінчився з такими наслідками: скрипаль Груша врятував свою скрипку, піднявши її високо над головою; але свічка щезла, неначе її вітром здуло, і наші друзі залишилися в темряві.

Пропала іще одна річ, а яка — про це ви дізнаєтеся потім.

Кум Гарбуз не міг заспокоїтися.

— Ох, усе це лихо через мене! — повторював він.

— Чому це через тебе? — буркнув майстер Виноградинка.

— Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося…

— Та помовчіть трохи! — озвалася кума Динька. — Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми. [47]

- І нащо мені, старому, та хата? — бідкався далі кум Гарбуз. — Я б прожив під лавою у парку і нікому б ьне надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.

— Нікому і нічого ти не скажеш! — гримнув на нього майстер Виноградинка.

Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:

— То ти викажеш і кума Суницю…

— Ш-ш-ш! — зашипіла на нього кума Динька. — Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!

Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.

А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.

У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.

Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.

— Що, не виходить? — спитав майстер Виноградинка.

— Та коли ж проклятущі миші з'їли півсмичка! — скрикнув і мало не заплакав Груша.

Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.

— Ох, і все це з моєї вини!.. — знову зітхнув кум Гарбуз.

— Та годі тобі зітхати, — спинив його майстер Виноградинка. — Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш. [48]

— Нявчати? — образився кум Гарбуз.- І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!

Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.

— Няв, няв! — вів своє він.