Дракон із шоколадним серцем - Стефані Берджіс

У Ясписа була його філософія, у Цитрини — її поезія, а в мене нарешті з’явився шоколад. Тепер, коли я опинилася в осередку його неймовірного аромату, цього виявилося майже достатньо, щоб сум за крильми й пазурами припинив мене поймати.

Але той чоловік усе зіпсував.

— Ти? — перепитав він. Знову роздивився мене з ніг до голови й розреготався. — Оце от ти?..

Я насупилася й струснула довгим, скуйовдженим смухом на голові, щоб прибрати його з обличчя й зустрітися з цим чоловіком очима.

— Певно, що я, — мовила у відповідь. — Про кого ще я можу говорити?

Але він не відповів, бо надто вже гучно сміявся. Усі відвідувачі також реготали. І вони й надалі гигикали собі, коли за мить той чоловік підхопив мене під пахви й виніс на вулицю.

І намарно я пручалася, намарно хвецяла його по ногах власними, загорнутими в те бруднюще дрантя. Він міцно вчепився в мене й тримав, допоки ми не відійшли на кілька футів від шоколадного будинку. А тоді нарешті він просто розтиснув долоні й відпустив мене.

Йо-о-ой!

Я важко гепнулася на дупцю просто серед брудної, баюристої, вимощеної бруківкою вулиці. Позаду мене заіржали коні і якась людина заходилася мене клясти — чого, мовляв, заступаю шлях? Щось бридке плюскотіло під моїми розкинутими руками.

Охоронець шоколадного будинку витер долоні й рушив назад до будівлі, навіть не зваживши на шарварок на вулиці.

Оце ні, він мене так просто не позбудеться! Я схопилася й кинулася була до дверей…

Але він захряснув їх просто в мене перед носом. Важка металева засувка клацнула потойбіч.

Я смикнула за клямку, та двері не піддалися, хоч як несамовито я їх торсала.

Відтак я заходилася вдивлятися крізь незрушні скляні двері «Шоколадної філіжанки», і побачила, що всі люди там, усередині, схопилися на ноги й заходилися плескати в долоні, вітаючи охоронця шоколаду.

Він, хизуючись, уклонився, і аплодисменти стали ще гучнішими. Та графиня, перед якою я затріснула двері, аплодувала йому найдужче.

Я дивилася на цих пихатих жалюгідних людців крізь шибу, і від люті аж зубами скреготіла.

Вони вважали, що позбулися мене, так? Ну й нехай собі, це не єдиний шоколадний будинок у Драхенбурзі. Якщо вірити словам приятеля тієї зарозумілої графині, він, може, навіть і не найкращий.

У місті було ще два шоколадні будинки. Усе, що мені треба, — це знайти їх.

Другий шоколадний будинок я відшукала завиграшки. Виявилося, що він розташований усього за дві вулиці звідси, у жовто-білій будівлі, сестрі-близнючці «Шоколадної філіжанки».

Але, на біду, там також був охоронець. Цього разу на чатах стояла жінка, проте така ж дужа, як і той, перший брамник. Виштовхавши мене зі свого шоколадного будинку, вона затрималася на вулиці й заходилася вичитувати мені. Я горілиць лежала на землі, а вона тим часом перелічувала, загинаючи смагляві пальці:

— По-перше, усім кортить працювати з шоколадом, ще відтоді, як перший шоколатьє з Вілленни п’ять років тому відкрив крамничку в Драхенбурзі. Тут, у «Мекельгофі», ми маємо високу честь — нас узяла під свій патронат сама кронпринцеса. А отже, приймаємо на роботу тільки найкращих підмайстрів, з відповідними рекомендаціями, яких ти… — вона подивилася на мене чистим, спокійним поглядом, — …достеменно не маєш. По-друге, ти вбрана як жебрачка, від тебе смердить вулицею, а отже, жоден поважний шоколадний будинок не розглядатиме тебе всерйоз як підмайстриню, навіть якщо матимеш рекомендації. Готувати шоколад — це мистецтво, а не ремесло, отже, шоколатьє має бути пристойного роду. По-третє, у тебе ніяких манер, тож ти не зможеш стати кельнеркою й подавати нашим клієнтам шоколад, навіть якщо ми дамо тобі новий одяг для роботи. А по-четверте, — вона похитала головою, дивлячись на мене згори вниз із просто обурливо співчутливим виразом, — чому б тобі не піти до громадської лазні? Як помиєшся, то, можливо, якщо тобі дуже пощастить, хтось зголоситься взяти тебе покоївкою.

Йой, так би і зжерла її за це, якби могла. Та я б її за мить ковтнула. Та я б її спопелила!

Але з маленького людського рота вихопилося хіба жалюгідне, безпорадне гарчання, та й того вона, здається, навіть не почула, бо розвернулася й кинула через плече останню пораду:

— Немає сенсу жадати того, чого не можеш отримати, дівчинко. Шоколад не для таких, як ти.

Відтак вона повернулася до шоколадного будинку, де владарювала, і навіть не зволіла замкнути за собою двері.

Аж знемагаючи від люті, я лежала на вулиці й намагалася усвідомити почуте. Повз мене риссю мчали коні, над головою лунала людська лайка. Який сенс бути людиною, якщо я не можу опинитися поряд із шоколадом? Нарешті я знайшла те, чому залюбки присвятила б усе своє життя, але мені не дають змоги навіть до нього підступитися. Якби ж то в мене були мої крила й пазурі! Я б тоді просто вдерлася до шоколадного будинку й забрала шоколад, як і годиться нормальному драконові, подобається їм це чи ні.

Якщо мені знову доведеться зітнутися з тим підступним харчемагом, я його вкушу! І начхати мені, що мої людські зуби надто тупі й дрібні, щоб заподіяти йому справжню шкоду. Я змушу його зняти чари, за будь-яку ціну. А тоді…

Я звелася на всі чотири й відповзла на тротуар, рішуче стиснувши зуби. Дракони ніколи не здаються! І до того ж у Драхенбурзі є ще один шоколадний будинок, хай навіть ота бундючна графиня й назвала його дірою в стіні, про яку не варто говорити.

Я виросла в печері. Мені подобаються діри в стінах.

Тепер у мене недостатньо пристойний вигляд, щоб працювати з шоколадом? Але з якого доброго дива це мусить мене зупиняти? За останні два дні я вже пережила одне перетворення. Тепер, судячи з усього, настав час для другого. Невже воно буде так само важким?

Розділ сьомий

Я й гадки не мала, що люди надають грошам аж такого значення.

Жоден із Ясписових філософів грошей не поважав, наскільки мені було відомо з власного гіркого досвіду. Рік тому ми з братом улаштували змагання: хто зможе нанизати на пазурі більше людських корон і намист. Я перемогла, і спочатку Яспис півтори години копилив губи, а потім занудив мене до півсмерті цитатами з грубезної людської книги про те, що золото й самоцвіти насправді нічого не варті.

Власникам крамниць у Драхенбурзі на ті філософські розумування було б начхати — так