Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

— Стій!.. Стій!.. Куди, сволото?.. — хрипів Подуст і розмахував руками. Ухиляючись від його ударів, я кидався з одного кутка в інший, я вже просто повзав по підлозі. Гарячі солоні сльози лилися по обличчю, застилали мені очі. Ще трошки, і я, зовсім знесилившись, гепнувся б на підлогу. Та цієї хвилини я почув за спиною голос директора гімназії.

— Де він? — спитав директор, спираючись на букову палицю із срібними монограмами.

— Ось, полюбуйтесь! — сказав блідий Подуст, тицяючи в мене пальцем і швидко застібаючи мундир.

— Ви теж хороші! — крикнув директор і підійшов впритул до Подуста. — Я ж наказував вам перевірити програму… А ви… Це ж ганьба, ганьба, ви розумієте? Так образити наших союзників! Так образити католицьку церкву!

Прислухаючись до слів директора, я вирішив, що мене не битимуть. Мені навіть стало радісно, що через мене попало Подусту. «Так тобі й треба, чорте очкастий, щоб не бився!» Та тільки-но я подумав це, витираючи брудною долонею сльози, як директор схопив мене за комір і, повернувши свою руку так, що комір відразу став мене душити, закричав:

— Мерзотнику! Розумієш, що ти знеславив нашу гімназію? Та ще такого дня! Про це доведуть до відома Пілсудського. О боже, боже! Розумієш ти це чи ні, байстрюк?

А що я міг сказати директорові, коли я нічого не розумів?

Нехай я, припустімо, зробив помилку, то навіщо ж битися?

Я думав: «Кричи, кричи, а я мовчатиму». І мовчав.

Директор оглянувся. З усіх боків, з вікон і дверей цієї розмальованої під українську хату декорації, повитягавши довгі, худі шиї, дивилися на нас вимазані гримом запорожці. Одні вже познімали вуса й парики, інші ще були в париках.

Раптом із залу прочинили завісу. Звідти виглянув гімназист-розпорядник і злякано прошепотів:

— Пане директор, вас кличуть!

Прокопович здригнувся і, схопивши мене за комір, наказав:

— Будеш перепрошувати! — І відразу ж потяг до сходів, що ведуть у зал.

— Куди?.. Я не хочу… Пустіть, пане директор… Пустіть! Я ж нічого не зробив!..

— Ах ти, злидень… Ти що знущаєшся?.. Ти нічого не зробив? Он як?! — вигукував директор і відразу потяг мене за собою так, що я впав на коліна й проїхав навпочіпки по слизькому паркету кілька кроків.

Але навіть перепрошувати мені не довелось. Не встиг директор підтягти мене до ложі, як звідти, дзенькаючи острогами, зійшов пілсудчик з чорними бакенбардами. Слідом за ним рушили до нас Петлюра та його почет.

— Хто тебе навчив, лайдаку?! — в упор вигукнув офіцер з бакенбардами.

Директор відпустив мене, і тепер я стояв вільний…

— Пся крев! Хто навчив? Я питам? — знову повторив пілсудчик. Від нього сильно пахло тютюном і духами.

— Ніхто, — відповів я, оглядаючись і думаючи, як би його втекти.

— Як то ніхто? Хто навчив, мув? Ну? — І офіцер підніс над моєю головою кулак.

Я зіщулився. Ще дужче занила щока. Я згадав, як мене бив Подуст, як не дав він мені дочитати вірші Шевченка, і, схлипуючи, випалив:

— Подуст навчив!

— А-а! Подуст? Хто то такі єст Подуст? — Офіцер пильно подивився на директора.

— Прошу пробачення. Подуст — це наш викладач, ось він, до речі, тут! — відповів директор, показуючи на Георгія Авдійовича.

— Ви?

Пілсудчик відразу рушив до Подуста.

— Це неправда! — застогнав Подуст і позадкував. — Це зухвалий наклеп… Я не вивчав з ними Шевченка… У них був не допущений тепер до гімназії Лазарєв. Можливо, це він…

— Що ж ви брешете, пане вчителю! Ви ж мені наказували, щоб… — схлипуючи закричав я, але тут поруч з офіцером з'явився ксьондз.

— Пшепрашам! — не звертаючи на мене уваги, сказав він Подусту. — Пан його не вчив. Я то рузумєм. Але ж як пан допустив його читати вірші тего святотатця? Tero одвєчнего врога косцьолу польскего і Ватікану?

— Я гадав… — забурмотів Подуст, — я гадав, що він «Садок вишневий» прочитає…

— Гадали, гадали!.. — на весь голос закричав офіцер, і щоки його налилися кров'ю. — Чого ви нам морочите голому? То єсть більшовицька пропаганда… от цо! — І, звертаючись до директора, він з люттю додав: — Прошу переконатися, портрет цього розбійника у вас на головному місці висить. Він навчить ваших гімназистів, як убивати людей на великій дорозі.

І всі, хто був навколо, задерли голови й стали дивитися під стелю, туди, де у важкій, позолоченій рамі, вкритій вишиваним українським рушником, висів ошатний портрет Тараса Шевченка.

Сердитий, великочолий, в розстебнутому кожусі, в теплій смушковій шапці, насупивши брови, він дивився з портрета просто на нас.

Петлюра, прагнучи догодити пілсудчикам, ступив до директора й різко, наче зовсім незнайомій людині, крикнув, показуючи на портрет:

— Зняти!

І тієї ж хвилини кілька скаутів, обганяючи один одного гепнулися до білої кахляної грубки. Перший з них з шум присунув до стіни високу лаковану парту. Хтось навалив на парту довгу лаву. Відразу ж на цю лаву поліз чорноволосий розпорядник.

Спіймавши позолочену раму портрета, він щосили смикнув портрет униз.

З тріском лопнула вірьовка.

Тільки-но портрет Шевченка стукнувся об край парти, його миттю схопили двоє скаутів і потягли в темний коридор.

На жовтій стіні залу, під ліпними карнизами, стирчав тепер тільки великий гак, і біля нього колихалося запорошене, потривожене павутиння.

— А з ним що робити? — показуючи на мене, стиха запитав у офіцера з бакенбардами директор Прокопович.

— З ним? — Пілсудчик зневажливо знизав плечима. — Ну, якщо пан директор і зараз потребує радників, тоді мені тільки залишається пошкодувати ваших учнів!

Прокопович здригнувся й густо почервонів. Потім метушливо глянув на Подуста. Поряд з Подустом стояв, осміхаючись, Кулібаба.

Прокопович поманив його палицею. Кулібаба, притримуючи тесак, миттю підлетів до директора й козирнув на ходу Петлюрі. Киваючи на мене, директор наказав Кулібабі:

— До карцера! І не випускати до мого розпорядження! А ви, — сказав він переляканому Подусту, — продовжуйте вечір. Завтра поговоримо.

Коли Кулібаба виводив мене в коридор, біля виходу з'юрмилося багато гімназистів. Хтось тицяв у мене пальцем. Я йшов опинаючись. Хотілося заповзти далеко під парти, щоб тільки мене не розглядали, як мавпу. Легше стало тільки в темному коридорі. Не знати звідки з'явився й підбіг до мене Куниця й прошепотів:

— Не журись, Василю, з кожним трапляється!

Кулібаба з ходу вдарив Юзика ногою, і той, відстрибнувши в темряву, загорлав звідти на весь коридор:

Кулі-баба, Кулі-дід,

Бабу кличуть на обід!

Бачачи, що Кулібаба мовчить, Юзик помчав уперед і, тільки-но ми порівнялися з темним