Гензель і Гретель - німецька казка

Жив біля дрімучого лісу один убогий дроворуб із жінкою. І було в нього двійко діток: хлопчик Гензель і дівчинка Гретель. Жили вони весь час надголодь, а коли стала в тій країні велика дорожнеча, дроворуб не міг уже заробити навіть на шматок хліба.

Якось уночі він довго крутився в ліжку й зітхав, бо журливі думки обсіли йому голову. Нарешті він глибоко зітхнув і сказав до жінки:

– Що ж тепер із нами буде? Як діток прогодувати, коли нам самим їсти нічого?

– Знаєш що, чоловіче,– відповіла жінка.– Заведімо завтра вранці дітей у найгустіші хащі. Там розкладемо їм вогнище, дамо по скибці хліба, самі підемо на роботу. Додому вони не втраплять, і так ми їх позбудемося.

– Ні, жінко,– мовив чоловік,– щоб я своїх діток самих у лісі покинув? Таж прийдуть дикі звірі і їх роздеруть.

– Ну й дурний! – гукнула жінка.– Тоді ми всі четверо помремо з голоду, і тобі тільки й роботи буде, що стругати дошки на труни.

І гризла його доти, поки він згодився.

– А все ж таки жаль мені моїх бідних діток,– сказав батько.

А обоє діток з голоду також не могли заснути і чули все, що казала їхня мачуха батькові.

Гретель заплакала гіркими слізьми й шепнула братові:

– Тепер ми пропали!

– Цить, сестро, не журися,– сказав Гензель,– якось дамо собі раду.

Коли старі заснули, він устав, одягся, відчинив тихенько двері й вислизнув надвір. А надворі було місячно, хоч голки збирай. Скрізь навколо хати у місячному сяйві блищали білі кремінці, наче срібні таляри. Гензель назбирав їх повні кишені, потім вернувся до хати і каже до сестри:

– Тепер не журися, сестричко, спокійно спи,– а тоді й сам ліг.

Вранці, щойно стало розвиднятися, жінка почала будити дітей:

– А вставайте вже, ледацюги, бо підемо в ліс по дрова.

Потім дала їм по скибочці хліба й сказала:

– Оце вам на обід, а як з’їсте до обіду, то більш нічого не дістанете.

Гретель сховала хліб під фартушок, бо кишені в Гензеля були повні

каміння, а потім усі разом пішли до лісу.

Пройшли вони трохи, Гензель став і озирнувся на хату. І робив так раз у раз, аж батько нарешті спитав:

– Сину, що це ти ловиш гав та все озираєшся і відстаєш? Йди швидше.

– Ох, тату,– сказав Гензель,– я дивлюся на нашу білу кицю, вона

он сидить на даху і ніби хоче сказати «прощавай».

А мачуха мовила:

– Дурню, то не кицька, а димар біліє, бо сонце зійшло і його освітило.

А Гензель і не думав дивитися на кицьку, він діставав із кишені білі кремінці й непомітно кидав їх один по одному на дорогу.

Як зайшли вони глибоко в ліс, батько й каже:

– Тепер, діти, назбирайте дров, а я розкладу вогонь, щоб не було

вам холодно.

Гензель і Гретель назбирали чималу купу хмизу, батько підпалив його, і коли полум’я знялося високо, мачуха сказала:

– Тепер сідайте біля вогню й спочивайте, а ми підемо в ліс рубати дрова. Як упораємося з роботою, то прийдемо й вас заберемо.

Гензель і Гретель посідали біля вогню, а як надійшла обідня година, з’їли по скибці хліба. Вони чули, як десь поблизу щось стукає, і думали собі, що то недалечко їхній батько рубає дрова.

Але насправді то не сокира стукала, а колодка, яку батько прив’язав до сухого дерева. Вітер гойдав колодку і гупав нею об стовбур.

Так Гензель і Гретель сиділи біля вогню довгенько і почали куняти від утоми, а потім міцно заснули. А коли прокинулись, то була давно вже темна ніч.

Гретель заплакала.

– Як же ми тепер вийдемо з лісу?

А Гензель її втішає:

– Зачекай трохи, поки місяць зійде, тоді ми знайдемо дорогу.

Коли зійшов місяць, Гензель узяв сестричку за руку й пішов від кремінця до кремінця; ті кремінці блищали на місяці, наче нові срібні таляри, й показували їм дорогу. Йшли вони цілу ніч і прийшли додому аж удосвіта. Постукали в двері, і коли мачуха відчинила й побачила, що то Гензель і Гретель, то напалися на них.

– А погані дітиська, чого це ви так довго спали в лісі? Ми вже думали, що ви й зовсім не хочете додому вертатись!

Але батько дуже зрадів, бо важкий гніт лежав у нього на серці, що він отак покинув дітей самих у лісі.

Та незабаром їх знову обсіли злидні й біда, і якось уночі діти почули, що мачуха туркотить батькові:

– І знову все з’їдено. Тільки й лишилось, що півокрайця хліба, а тоді вже нам кінець. Хоч би там що, а мусимо здихатись дітей. Одведемо їх якнайдалі в ліс, щоб уже звідтіль назад не приплентались. Бо іншого рятунку для нас нема.

Тяжко це було слухати чоловікові, і він подумав: «Краще б останнім шматком хліба поділитися з дітьми, аніж таке вчинити». Але жінка слухати нічого не хотіла, а все лаяла його та шпетила.

А вже як ступив на слизьке, мусиш упасти – піддавшись раз, мусив батько піддатись і вдруге.

– Не плач, Гретель, спи спокійно. Якось воно буде.

Рано-вранці мачуха побудила дітей і дала їм по скибці хліба, ще меншій, ніж першого разу. Дорогою до лісу Гензель кришив хліб у кишені, часто зупинявся і кидав крихти на землю.

– Гензелю, чого ти раз по раз стаєш і знай зиркаєш на всі боки? – питає батько.– Йди як слід.

– Я дивлюся на свого голубка, он він сидить на даху і ніби хоче сказати мені «прощавай»,– відповів Гензель.

– Дурню ти,– озвалась мачуха,– то зовсім не голуб, то димар біліє, бо вже сонце зійшло і його освітило.

А Гензель тим часом усе кидав та й кидав крихти хліба собі під ноги на дорогу.

Мачуха завела дітей ще далі в ліс,– вони там зроду не були. Потім

розпалили велике багаття, і вона сказала їм:

– Сидіть тутечки, нікуди не ходіть, а як надокучить сидіти, то можете трохи поспати. Ми з батьком підемо далі в ліс рубати дрова, а ввечері, коли скінчимо роботу, прийдемо й заберемо вас.

Коли прийшла обідня пора, Гретель поділилася своєю скибочкою з Гензелем, бо він же свій хліб розкришив і позначив ним дорогу додому. А потім вони заснули. Настав і вечір, а ніхто не приходив по бідних діток. Прокинулися вони темної ночі, і Гензель почав заспокоювати сестричку:

– Зачекай, Гретель, поки місяць зійде, тоді ми побачимо крихти хліба, що я сипав на дорозі, вони й доведуть нас додому.

Зійшов місяць, і вони негайно рушили в дорогу, але жодної крихти хліба не знайшли на землі, бо птахи визбирали всі до одної.

Тоді Гензель сказав сестричці:

– Не журися, все одно знайдемо дорогу.

Але дороги їм не пощастило знайти. Діти йшли цілу ніч і ще день з ранку до вечора, та з лісу не могли вийти, заблукали зовсім. Вони дуже зголодніли, бо живилися самими ягодами, які збирали дорогою, і так потомилися, що на ногах не стояли, а тому лягли собі під деревом і заснули.

Настав третій ранок, відколи діти покинули рідну хату. Вони встали і знову рушили в дорогу, але що далі йшли, то темніший і густіший робився ліс. Ось-ось вони знеможуться і пропадуть, як не прийде звідкілясь рятунок.

Як настав полудень, бачать вони – сидить на гілочці гарнесенька біла пташка і співає-виспівує так любо, що вони аж зупинилися послухати її. Проспівавши пісеньку, пташка пурхнула з гілки і полетіла перед дітьми, а вони й пішли слідом за нею.

Летіла пташка, летіла, довела їх до якоїсь маленької хатинки та й сіла просто на даху.

Коли діти підійшли ближче, то побачили, що хатина з хліба збудована, солодкими пундиками вкрита, а віконця в неї з чистого цукру.

– Отут ми підживимося,–сказав Гензель,–матимемо добрий обідець. Я з’їм шматочок з даху, а ти, Гретель, берися за вікно, воно солодке.

Гензель підстрибнув угору і відламав шматок стріхи, щоб покуштувати, чи смачна вона, а Гретель стала біля вікна і почала собі хрумати цукор.

Коли раптом з хатини почувся писклявий голос:

А хто там гризе без упину,

Руйнує мою хатину?

Діти відповіли:

Це вітер лісний Гуде навісний!

І знову заходилися коло хатини. Гензелеві дах припав до смаку, і він відбатував чималий кусень, а Гретель виламала цілу круглу шибку з вікна, примостилася на траві й почала хрумати-ласувати.

Раптом двері відчинилися, і з хатини, спираючись на костур, виповзла старезна бабище. Гензель і Гретель так полякалися, що ласощі повипадали у них із рук. Стара похитала головою і мовила до них:

– Е, дітки, а хто це вас сюди привів? Заходьте до хати, залишайтесь у мене, тут вам непогано буде.

Схопила їх за руки й потягла притьмом до хати. Принесла молока, коржів солодких, яблук, горіхів. Потім чистенько постелила два гарні ліжечка.

Гензель і Гретель полягали собі в ті ліжечка, і здалося їм, що вони потрапили на небо. Але стара бабище тільки прикинулася доброю, а насправді це була зла відьма, що чигала на дітей, та й хатину побудувала з хліба й ласощів тільки для того, щоб краще їх принаджувати.

Коли діти потрапляли до неї в руки, вона їх убивала, варила й з’їдала, і то для неї було свято.

У відьом червоні очі, і вони недобачають, зате нюх мають тонкий, як звірі, і здалеку чують, якщо до них наближається людина.

Коли Гензель і Гретель підійшли до її хати, вона злісно засміялась і глузливо сказала!

– Ось і попалися пташки, тепер не втечуть!

Рано-вранці, коли дітки ще спали, вона вже встала і, глянувши, як вони любо спочивають, які в них повні, рум’яні щічки, пробурмотіла тихенько «Ласий буде шматочок».

А тоді схопила Гензеля своїми кощавими руками, віднесла його в маленький хлівець і замкнула за гратчастими дверцятами. І хоч як він кричав, хоч як благав, щоб його випустили, ніщо йому не помогло.

Тоді пішла до Гретель, розбудила її й гукнула:

– Ану вставай, ледацюго! Принеси води, звари своєму братикові чогось смачного та занеси йому в хлівець, нехай їсть, набирається жиру. А як стане гладкий, я його з’їм.

Гретель гірко заплакала, але надаремне: вона мусила робити все, що вимагала зла відьма.

Тепер для Гензеля готовано найсмачніші страви, а Гретель мусила живитися самими шкаралупами від раків. Щоранку стара прилазила до хлівця й гукала:

– Гензелю, ану покажи пальця, помацаю, чи ти скоро гладкий будеш!

А Гензель простягав їй тоненького маслачка. Підсліпувата стара думала, що то Гензелів палець такий худий, і дивувалася, чому він не гладшає.

– Гей, Гретель! – крикнула вона до дівчинки.– Ану мерщій наноси води. Хай там хоч який буде Гензель – гладкий чи худий, а завтра я з’їм його.

Ох, як же плакала бідна сестриця, носячи воду! Сльози струмками текли у неї по щоках.

– Якби нас у лісі роздерли дикі звірі,– голосила дівчинка,– то ми б хоч разом померли!

– Ану годі скиглити! – гаркнула стара.– Все одно нічого не поможе.

Рано-вранці мусила Гретель уставати, наливати воду в казан, розпалювати під ним вогонь.

– Зараз ми напечемо хліба,– сказала стара.– Я вже натопила піч і замісила тісто.

Вона штовхнула бідну Гретель до печі, звідки так і пашіло жаром.

– Лізь у піч,– сказала відьма,– і подивися, чи гаразд натоплено, чи не пора вже хліб саджати.

Стара хотіла зачинити залізні дверцята, коли дівчинка залізе в піч, щоб засмажити і з’їсти її також. Але Гретель здогадалася, що в старої на думці, і сказала:

– Не знаю, як воно робиться, як його туди лізти.

– Дурепа! – крикнула стара.– Сама ж бачиш, челюсті такі широкі, що навіть я могла б туди пролізти.

Вона видряпалася на припічок і встромила голову в піч. Тоді Гретель дала їй ззаду такого штурхана, що стара покотилася аж на черінь.

А дівчинка мерщій зачинила залізні дверцята і засунула на засув.

Ох і заверещала відьмище! Просто страх!

А Гретель утекла, і погана відьма згоріла в страшних муках.