Дзиґармістр - Народні

Коли наступного ранку падатиме дощ, вибіжіть на двір, підставте до нього свої розтулені долоньки і слухайте. Ви не зможете не розчути чіткого звуку падання краплі – „бре”. „Бре-бре-бре” ... „Бре, море, бре”, - так виспівували наші козаки, налягаючи на весла, коли гребли на своїх кораблях-чайках по синьому Чорному морі. Англійці й досі від дощу ховаються під ам-бре-ли, що по-нашому називаються парасолі.

Як почуєте падаюче „бре”, то самі здогадаєтесь, чому брехунів називають брехунами. Так-так, вони постійно падають у гріх. Ті, що живуть чистенько, піднімають і очі, і серця догори, до Бога. А ті, що називаються брехунами, опускають очі донизу, серця їхні затуляються від Бога і від людей. Тільки й чути „бре”.

На жаль, брехунів і колись було багато. Були вони і в стольному граді Києві, і у Львові, траплялись і по селах. Добрі люди хотіли спинити падіння брехунів, та хіба руки свої підставиш? Купу шкоди, на жаль, наробили брехуни.

Колись на площі Ринок, навпроти Ратуші з великим міським годинником, придбав собі помешкання львівський годинникар – дзиґармістр Дзиґ. Купив він його з однієї поважної причини: міська влада призначила Дзиґа наглядати за годинником на Ратуші. Баштовий годинник рідко потребував ремонту, але не можна було допустити до його збою, за часом на знаменитому дзиґарі жило ціле місто. Ручних годинників майже не було, хіба в дуже великого панства в дуже великих кишенях. Простій людині треба було роками працювати, щоб настаратись на годинник. Тому зовсім звичним для мешканців міста було обходитись без дзиґарків. По хатах тримали пісочні та водяні годинники, на дворі орієнтувались по сонцю, зорях, птахах, і, звичайно, пильнували час за стрілками на башті.

Одного ранку, коли дзиґармістр направлявся до ратуші, щоб гарненько обстежити свого дзиґаря, до нього підійшов гарно вбраний чолов’яга. Був то на перший погляд досить пристойний пан. Годинникар і не помітив би того чоловіка, якби той, привітавшись, не звернувся з такими словами, вказуючи на лавочку:

– Пане дзиґармістре, звольте біля вас присісти.

– Добре, - усміхаючись, кинув Дзиґ.

– Маю до вас велике прохання, - каже незнайомець.

– Тож яке? Кажіть, не соромтеся.

– Я – тутешній, он з тої кам’яниці, - чоловік вказав перстом на сусідній будинок. - Мене подивовує ваш дзиґар. Спершу я глянув побіжно, ніби щось не те, подивився уважно – і був заскочений. То ви зумисне стрілки назад попереводили?

Дзиґ з несподіванки закляк. Невже не важить, що він чесно роками продовжує наглядати за циферблатом, невже даремне й те, що як вдень, так і вночі думає про свою справу? Як таке могло статись?

Будучи відчайдушною душею, зірвався Дзиґ з місця, відвісив прощальний поклон і побіг. Перевів дух аж біля дзиґаря. Виглядало на те, що все гаразд. Стрілки чинно бігали по колу, мирно відтукуючи свою мелодію. Ніщо не натякало на щось зле. Почав відміряти час. Знову все видалось звично правильним. Дзиґ не знаходив собі місця. Треба було б ще заглянути всередину, але для того годинник слід зупинити, а таке робиться лише уночі. Дочекався густої ночі. Запалив лучину. Перебрав пальчиками всі деталі, протер усі порохи, змастив оливою все, що потрібно інколи змащувати, знову склав докупи. А як намірився наставити час, згадав, що нема з чого. Хоч вішайся, бо вранці львів’яни таки піднімуть очі на Ратушу. Марно чекати тоді пощади. Вийшов на двір, ковтнув свіжого повітря. Його поривало кудись бігти. А куди? Надворі – глупа ніч. За зорями так точно, щоб аж до хвилини, він не вмів встановлювати час. Втомлено побрів до лави. Дивиться – очам не може повірити. Той самий чоловік. „Що,- каже,- не йде дзиґар?!”

– Щоб ти жив-здоров був, – думає Дзиґ, а потім і питає:

– А котра година?

Чоловік, не дивлячись на годинник, відповідає: „ Рівно четверта ночі, якраз четверта, треба ж, як я вчасно!”

Дзиґармістр скочив на ноги і до годинника. Наставив і так біля нього й задрімав. Рано-раненько почув крики з вулиці, сварку. Очі протер, до тями прийшов, спустився поволі вниз до натовпу. Підійшов, питає:

– Чого, люди добрі, галасуєте?

Люди пальцями показують на дзиґар. Хтось з перехожих упізнав Дзиґа і побіг до нього з кулаками. Був би забив. Та надійшов бургомістр і розійняв чоловіків, наказавши охороні забрати Дзиґа до в’язниці до винесення присуду.

Другого дня місто кипіло від розмов про місцеву подію, а міський суд засудив Дзиґа до страти. На площі біля ганебного стовпа зібралось море люду. Усі чекали, коли виведуть страшного правопорушника, чоловіка, що навмисне збив львів’ян з пантелику, вніс розлад у безперервну злагоджену роботу всіх служб міста. Кат щомиті був готовий відрубати Дзиґові голову. Бургомістр потряс дзвіночком, вичекав на тишу і дозволив дзиґармістрові сказати останнє слово на свій захист. Дзиґ очима пробігся натовпом і вперся поглядом у знайомого незнайомця. Всі теж обернулись у той бік.

– Щоб ти, брехуне, провалився крізь землю. Та ж ти мене підманув!

Тільки він це сказав, як люди почули сильні удари дзвонів: „бов-бов-бов”. Після цього годинник сам став на правильну годину, а брехун з тріском пішов під землю, чим страшенно налякав львів’ян.

Звісно ж, Дзиґа відразу виправдали, але з того часу на тому місці, коли хтось збреше, то тут же провалюється крізь землю, наче й не було його ніколи.