Сохолилан - коряцька казка
Жили-були в тундрі два товариші, два побратими – Сонце й Ворон. Були вони дужі й відважні. І ніхто не міг сказати, хто з них кращий. По всій тундрі ішла слава про їхнє молодецтво.
Багато разів чуло Сонце од Вітру, що в Півночі є красуня донька, що багато дужих і відважних юнаків ходило до Півночі подивитися на красуню, але ніхто ще не повертався назад.
Сонце подумало: «Я найсильніше в світі, кригу перетворюю на воду, від моїх променів снігові пустелі стають квітучою тундрою, то невже я не розтоплю морози, якими відгородилася Північ?»
Одяглося Сонце якомога тепліше: подвійний на ньому оленячий одяг – один хутром назовні, другий хутром усередину. Сіло на оленячі нарти і помчало до Півночі.
їде і їде. Що далі їде, то холодніше стає. Ось по дорозі побачило оленячі й собачі кістки, а далі й людські. Вітер завиває, мороз тріщить, земля тріскається. Відморозило Сонце пальці ніг і рук. Задихнулися від морозу олені, а оселі Півночі ще не видно. Повернулося Сонце додому, та по дорозі назад ще й носа собі відморозило.
Поїхало якось Сонце в тундру по дрова і зустрілося там із своїм сусідом, відважним Вороном. І той із своїм молодшим братом приїхав сюди по дрова. Молодший Воронів брат побачив Сонце та й питає:
– Хто це?
– Сонце,– сказав старший брат.
– Де ж пак, безносе Сонце! – засміявся малюк.
– Не смійтесь! – образилося Сонце.– Я обігріваю всю землю – та й то одморозило носа і щоки, а що ж буде з вами, якщо ви потрапите туди, де я було?
– А де ж ти було, Сонце? – спитав старший Ворон.
Розповіло Сонце про Північ та її доньку-красуню. Багато славних хлопців загинуло через неї, а так ніхто й не добрався до красуні.
– То, виходить, це не казка,– мовив Ворон.
Він теж чув про Північ та її доньку-красуню, чув, що ніхто не може дістатися туди. Ворон спитав:
– Де ж дорога до Півночі?
– їдь туди, звідки дме північний вітер,– відповіло Сонце.
їде з дровами Ворон додому та й думає: «Мені немає перепон на землі. Я підіймаюся на величезну висоту й опускаюся в безодню моря, мені доступні найвищі гори і морські безмежжя. Невже я не досягну Півночі?»
Приїжджає Ворон додому й запитує свого мудрого старого батька:
– Скажи мені, батьку, як досягти Півночі?
– Там вічна крижана пустеля, сину мій.
– Неправда, там живе могутня Північ зі своєю донь- кою-красунею. Багато сміливців прагнули побачити її, але ніхто не міг дістатися туди. Скажи мені, батьку, все, гцо ти знаєш про Північ,– інакше не спатиму цілу ніч.
– Добре, синку мій, якщо вже ти знаєш цю казку, слухай мене: твій дід загинув по дорозі на Північ, як і всі, хто хотів побачити ту, до якої ти прагнеш. Щоб дійти туди, потрібен інший одяг. Іди до свого рідного батька – Такаютана, який живе на морському дні. Коли ти був ще малюком, він не міг залишити тебе при собі і віддав мені на виховання. Спитає тебе Такаютан, хто ти, відповіси, що ти Сохолилан. Це твоє справжнє ім’я. Такаютан допоможе тобі дістатися до Півночі.
Опустився Ворон на дно морське, стукає в ярангу Такаютана. Господар морської безодні здивувався: хто це насмілився прийти до нього на дно морське? І сказав він своїй доньці:
– Спитай, хто там.
– Хто ти? – спитала донька,
– Я Сохолилан.
– Тату, це Сохолилан.
– Впусти його швидше до мене,– сказав Такаютан.
Сохолилан увійшов.
– Це ти прийшов, мій сину! Впізнаю тебе. Що скажеш?
– Батьку,– сказав Сохолилан,– допоможи мені дістатися до Півночі.
– Ага, ти хочеш узяти її доньку! Досі цього нікому не вдавалося. Дам я тобі кам’яних оленів – їх не треба годувати, вони не мерзнутимуть, і ти поїдеш на них, не зупиняючись. Можеш залишити цих оленів у будь-якому місці – їх ніхто не візьме, це ж каміння. Та найголовніше – я дам тобі нерпу. Ти одягнеш її тоді, коли почуєш звуки бубна. А приїдеш до Півночі, скажи, що ти її небіж – нерпа. В яранзі Півночі буде страшенна хуртовина,– не звертай на це уваги і не питай у. Півночі про її доньку. Вона не любить женихів.
На стіні яранги висітиме велика крижана посудина. В цю посудину сини Півночі вечорами б’ють паличкою, і вона ніжно бринить. Візьми травинку з устілки і вдар кілька разів по дну посудини. Вона розколеться. А далі роби так, як підкаже тобі твій розум.
– Тепер дозволь мені йти, батьку,– сказав Ворон і хотів уже вийти з яранги, але Такаютан крикнув:
– Зажди-но, сину мій, я тобі не все сказав. Одразу не вези жінку додому, тобі це не вдасться. Повертайся сам. Тоді я тобі дам другу пораду. А поки що спробуй дістатися до Півночі і здійснити своє перше бажання. Іди!
їде Ворон день і ніч без відпочинку. Мороз дедалі сильніший і сильніший. Вітер завиває, хуртовина мете, земля тріщить. Уже й носа одморозив, і щоки, пальці рук і ніг одморозив. Уже й вагатися почав, чи не повернути назад, та засоромився: «Тоді вже ніхто не скаже, що немає нічого недоступного Воронові».
Довго їхав. Та ось почулися далекі звуки бубна. Спершу здалося, що то у вухах дзвенить, але звуки бубна стали голоснішими. Насилу взяв відмороженими пальцями ножа, розітнув на собі одяг і заліз у нерпу, яку дав господар моря. Враз потепліло. Мороз і вітер мчали далі, не зачіпаючи його.
Вийшла Північ із своєї яранги і помітила, що в тундрі цятка якась темніє. Послала вона туди найдужчі вітри, сама задула щосили, а цятка все ближче й ближче.
– Поглянь, чоловіче, хтось їде до нас. Раніше, бувало, як подму, одразу замерзали всі, хто прямував сюди, а цей їде. Хто б це міг бути?
Поглянув молодший син Півночі та й каже:
– Та це ж нерпа!
Тут під’їхав Ворон в образі нерпи. Випріг кам’яних оленів, а сам увійшов до яранги.
– Доброго здоров’я, гостю, – сказала Північ.
– Еге, – відповів Ворон.
– Чого приїхав?
– Так, погостювати. Моя мати, Хуртовина, сестра твоя. Вона мешкає в далекій тундрі. Тож послала мене подивитися, як поживає її сестриця Північ. Чи жива, чи здорова?
– Добре, сідай.
Сів Ворон на білі шкури. Бачить, висить на стіні крижана посуда, уся прозора, але в ній нічого не видно.
Зібралися увечері брати, сини Півночі, почали об посудину паличками бити і танцювати під її звуки. Стомилися, полягали спати. Узяв Ворон билинку з устілки та й почав тихцем бити по дну посудинки. Дно відкололось, і на груди Воронові впала дівчина небаченої вроди. Ворон подумав: «Недарма люди прагнули до Півночі! Бач, яке багатство ховає вона в себе!»
Він і далі б’є билинкою в посудину, наче нічого й не помічає. А молодший син Півночі каже матері:
– Мамо, поглянь, із крижаної посудини на груди нерпі впала якась жінка!
– Мовчи, мовчи,– сказала Північ,– це тобі сниться.
Потім Північ подумала: «Мабуть, гість не бачить моєї
доньки», – і прикинулася, що спить.
А Ворон і собі вдав, що дуже стомився і засинає. Тоді Північ устала, підійшла до Ворона, забрала свою прозору, ледь видиму доньку й однесла до сусідньої яранги. Після цього Північ заснула міцним сном. Довкола запала тиша.
Удосвіта, коли ще всі спали, Ворон устав і пішов у ярангу до красуні, доньки Півночі. Там він скинув із себе нерпу і став юнаком чарівної вроди.
Коли він підняв полог і ввійшов, донька Півночі сиділа на м’яких оленячих шкурах і ждала його.
– Ти Сохолилан? – спитала вона.
– Так, ти не помилилася.
– Я ждала тебе, я знала, що ти прийдеш, день і ніч думала про тебе, але не знала, який ти. Мені набридло постійно сидіти в крижаній посудині чи в цій яранзі, куди не зазирає жоден промінчик сонця.
– Ти дуже вродлива. Я не бачив дівчат таких, як ти. Завтра я поїду додому. Якщо ти згодна, то кам’яні олені знову привезуть мене сюди, і я заберу тебе у свою землю.
– Приїжджай, приїжджай якомога швидше! – сказала дівчина.
Ворон знову заліз у нерпу і прибрав попереднього вигляду. Потім сів на нарти і поїхав на своїх кам’яних оленях на полювання. Неподалік од житла Півночі, у горах, він убив кілька диких оленів і привіз їх до Півночі.
– Це вам, тітко, од мене подарунок. Завтра їду додому. Але в скорім часі приїду до вас знову. Тепер я вже знаю сюди дорогу.
– Гаразд, приїжджай! – сказала Північ.
Ворон прудкокрилим вітром помчав на кам’яних оленях до морського берега. Швидко проїхав тундру і гори й опинився біля моря. Повернув своїх оленів у морську безодню і незабаром був на дні, біля оселі Такаютана. Постукав.
– Біжи мерщій, одчиняй, це од Півночі повернувся мій син Сохолилан,– сказав Такаютан доньці.
Ворон увійшов. Привіталися.
– Ну розповідай, сину, чи дістався ти до Півночі, чи бачив ЇЇ доньку?
– Дістався і бачив її доньку. Вона згодна стати моєю дружиною. Але я не взяв її одразу, бо так ти велів,– відповів Ворон.
– Добре, все добре, сину мій. Тепер бери череди китів, моржів, лахтаків, морських левів, нерп і жени їх до Півночі. А разом із звіриною і вода піде.
Сидить Північ у полозі, п’є гарячий чай. Раптом убігає в ярангу молодший син і кричить:
– Мамо, дивися, вода стіною йде на нас!
Виглянула Північ з яранги і подумала: «Еге, вода всю землю затопить!» Потім крикнула синам:
– Біжіть усі на найвищу гору!
І побігли всі на найвищу гору. Північ забула тільки про свою доньку в крижаній посудині. Іде вода стіною, а за нею табуни морських звірів. Вискочив Ворон на берег, убіг до яранги і схопив крижану посудину з красунею, донькою Півночі.
– Гей, Північ! Я виконав свою обіцянку, прибув до тебе. Чого ж ти залізла на гору?
– її забули дома в крижаній посудині,– відповів старий.
Ворон підняв руку вгору, і вода покотилася назад до своїх берегів. А табуни китів, моржів, лахтаків, морських левів і нерп залишилися лежати на березі. Північ з чоловіком і синами повернулась у своє житло. Стоїть Ворон, міцно тримає в руках красуню і каже Півночі:
– Я не нерпа, а Сохолилан, син господаря морського дна. Ти щойно бачила мою силу. Але не силоміць я забираю твою доньку. Вона сама цього хоче.
– Правда, мамо, я хочу піти з Вороном. Набридло мені сидіти в крижаній посудині, хочу побачити світу.
– Я тільки прошу,– сказала Північ,– коли донька захоче повернутися до мене, відпусти, не неволь.
– Добре,– сказав Ворон,– я виконаю твоє побажання. А зараз прийми від мене в подарунок усіх цих звірів.
Ворон показав рукою Півночі на табуни морських звірів, які лежали на березі моря.
Укутав доньку Півночі в теплі хутра, поклав собі на коліна та й поїхав на морських левах додому.
Почуло Сонце, що Ворон повернувся од Півночі, прийшло до нього й питає:
– Кажуть, ти був у Півночі?
– Був і оце щойно повернувся від неї.
– Ти бачив доньку Півночі?
– Не тільки бачив, але й одружився з донькою Півночі.
– Покажи ж мені її, – попросило Сонце.
– Що ж, подивись,– сказав Ворон і трохи відкрив полог.
На оленячих шкурах сиділа дівчина небаченої вроди. Це була донька Півночі. Побачило Сонце доньку Півночі і сказало:
– Віддай мені, ми ж із тобою побратими.
– Ні, цього не буде! – відказав Ворон.
Розсердилося Сонце і пішло за море. Настала в тундрі
ніч. Усі мешканці тундри злякалися вічної ночі і пішли до Ворона просити, щоб не гнівив Сонце. Послав Ворон до Сонця свою сестру, дівчину-красуню.
Приходить вона до Сонця і просить його:
– Повернися до нас, Сонце, принеси нам денне світло. Хочеш – я стану твоєю дружиною.
– Ні, хай Ворон віддасть мені доньку Півночі, тоді я знову повернуся в тундру.
– Хіба я гірша за доньку Півночі? – спитала Воронова сестра.
– Добре. Хоч ти й не така красива, я одружуся з тобою, але ми не повернемося в тундру.
– Хіба ж я можу бути щаслива далеко від рідних? – відказала дівчина-красуня.
– Ну, гаразд. Ми житимемо і тут, і в тундрі. Хай мешканці тундри трохи бачать мене. Але я ходитиму далеко від них.
Побачила донька Півночі, що немає близько Сонця, що мешканці тундри мерзнуть і незадоволені Вороном, а він безсилий повернути Сонце тундрі. Покепкувала вона з Ворона і пішла до своєї неньки Півночі. А Сонце відтоді більше живе за морем, а в тундру посилає тільки найхолодніші свої промені.
