Казка про Хоробрих з Найхоробріших - Микола Ніканорович Магера

Микола МАГЕРА

КАЗКА ПРО ХОРОБРИХ З НАЙХОРОБРІШИХ

Художник Андрійчук М.О.

Хмельницький

1997

ББК 84 Ук-44

М12

У «Казці Хоробрі з найхоробріших» український письменник Микола Магера засуджує загарбницькі війни, поневолення народів. зрадників і різних перевертнів, які цураються свого роду, рідної мови і культури

© - Магера Н.М., 1997

© - Андрійчук М.О., 1997, художник

Присвячую

Віктору Степановичу

ПРОКОПЧУКУ

Діялося теє, у сиву давнину. На величезному степовому просторі, де спокійно котили свої води аж до синього моря широкі і глибокі річки, за прадавніми лісами, за високими горами жив народ волелюбний. Чоловіки землю орали, житом-пшеницею засівали, а жінки їх вірні дітей виховували, за господарством доглядали.

Народ цей щирий був і чесний, роботящий, добрий та відвертий. З далекими і близькими сусідами жити хотів у мирі і злагоді.

Але не так робилося, як гадалося. То з-за лісу дрімучого, то з-за гір високих, то аж з-за моря синього непрохані гості раз за разом нападали на землю народу волелюбного. Міста і села спалювали, поля витолочували, немовлят і стариків убивали, а молодих жінок, дівчат і хлопців у рабство до себе забирали.

Довго терпів народ волелюбний ті злигодні. Та, нарешті, терпець обірвався. Кращі сини його. Хоробрі з Найхоробріших, відважні з найвідважніших, вирішили грудьми захистити рідну землю.

Одного разу Хоробрі з Найхоробріших, осідлавши білих коней, зібрались на високій священній Горі, де росло невмируще чудо-дерево Мова. Дерево те було життям народу волелюбного. Як тільки у сім’ї народжувалася дитина, батьки зривали з чудо-дерева Мови листочок і прикладали до уст немовляти.

І вбирало дитя з того священного листочка силу і міць народу волелюбного, починало говорити мовою.

3

батьків, дідів і прадідів своїх. І чим більше зривали листків з чудо-дерева Мови, тим густішала його крона, тим буйніше воно розросталося, сягаючи вершечком своїм неба синього, сонця гарячого.

Пишався своїм чудо-деревом Мовою народ волелюбний, охороняв його пильно від напасників і ворогів, нікому кривдити не давав. І вдень, і вночі, в дні погожі і в негоду шелестіло воно немовлятам колисковою, парубкам і дівчатам ніжним коханням, матерям - тужливою піснею, а батькам - силою і відвагою.

Урочисто зустрів Хоробрих з Найхоробріших Охоронець чуло-дерева Мови старий-престарий Сивобородий:

- Вітаю вас. Хоробрі з Найхоробріших, на Горі священній народу волелюбного! Чи з радісною звісткою прибули ви до чудо-дерева Мови, чи печаль у серцях своїх принесли сюди?

Виїхав на гривастому білому коні хоробрий Світозар наперед, поцілував листочок з чудо-дерева Мови і так відловів Сивобородому:

- Наш великий Охоронцю чудо-дерева Мови, преславний учений народу нашого! Не радісну звістку принесли ми у серцях своїх на священну Гору. Смуток, і горе охопили народ волелюбний. Щодня вороги на наші кордони нападають, села і міста палять, плюндрують поля, батьків і немовлят убивають, хлопців і дівчат у рабство забирають. Нема спокою від царя Нелюда. Війська його на нашу землю вдерлися, війною великою на народ волелюбний іде. Як наші діди і прадіди і дружбі і злагоді з своїми сусідами жити хотіли ми. Щиро поважали їх, за добро добром віддячували. Порадь же, великий Охоронцю чудо-дерева Мови рідного народу, що нам робити зараз?

4

Задумався Сивобородий, довго мовчав. Світозару здалося, що стоїть і спить старий. Та раптом очі його з-під брів сивих наче зорі в темну ніч, заблищали, зморшки розрівнялися на лиці сухому, а з рота, як ковані з криці, до Хоробрих з Найхоробріших важкі слова полетіли:

- Воїни! Славо нашого народу волелюбного! Звістку сумну з уст ваших почув я. Небезпека страшна над народом волелюбним нависла: вільним йому у власній хаті бути, чи на землі рідній рабом вічним скніти? Випирайте воля чи рабство?!

І гукнули Хоробрі з Найхоробріших:

- Воля!!!

- За волю треба на смерть з ворогом стати. - суворо промовив Сивобородий. - Чи згода?

- Згода! Згода! Згода!

- Отаманом своїм кого наречете? У чиї руки долю народу волелюбного довірите?

- Світозару! Світозару! Світозару!

А котрийсь із-за спин славного воїнства, напівголосно:

- Попихача отаманом хочемо...

Очі Сивобородого пригасли, коли почув про Попихача, насупились брови суворо, а голос дзвоном загудів:

- Кого ж ви отаманом своїм обрали?

- Світозара! Світозара! Світозара! - громом прокотилося на священній Горі.

- Ти чув, Світозаре, волю народу?

- Чув, великий Охоронцю.

- Чи зважиш на голос народу волелюбного?

- Є хоробріші за мене, великий Охоронцю.

- Чи зважиш на голос народу волелюбного? - вдруге запитав Сивобородий Світозара.

6

- Є достойніші за мене, великий Охоронцю.

- Чи зважиш на голос народу волелюбного і станеш його отаманом? - втрете запитав Сивобородий Світозара.

- Так, великий Охоронцю!

- Клянися святому чудо-дереву Мові.

- Клянуся!

- Клянися народу волелюбному.

- Клянуся!

- Рідній землі клянися.

- Клянуся!

- Хоробрим з Найхоробріших клянися.

- Клянуся!

- Покляніться, Хоробрі з Найхоробріших, що будете вірою і правдою служити народу волелюбному, його святині - чудо-дереву Мові, землі рідній і отаману Світозару.

- Клянемось! Клянемось! Клянемось!

Дрібною росою зросило голови воїнів святе дерево Мова, як тільки замовкли їх дужі молодецькі голоси.

- Тепер, - урочисто промовив Сивобородий, - ви, Хоробрі з Найхоробріших, безсмертні, бо зросило вас своєю цілющою росою чудо-дереву Мова. Лиш той загине, як хробак, зникне в пам’яті народній, хто зрадить народ стій, рідну землю і стяте чуда-дерево Мову.

Сивобородий зламав гілку із святого чудо-дерева Мови і простягнув Світозару:

- Візьми, отамане народу волелюбного Світозаре, цю гілку. Нехай вона сонцесяйною булавою стане - отаманської влади знаком!

Тільки доторкнувся Світозар до гілки,