Геп трах-бах, корчмар і дзвони - українські народні

Це сталося ще тоді, коли на Буковині не було лісу без вовка, що крав овець із кошар, і села без корчмаря, який пускав на людей горілчану ману.

Між двома селами стояла велика корчма. Її господар файно говорив з гуцулами, але мав дідьчу душу: як уднину когось не обдурить, то цілу ніч трясе його пропасниця. Коли був ще бідний – не боявся, але коли випасся на людському карку – не міг очей заплющити: йому снилися опришки, що збігали на конях із гір і перевертали у його корчмі все догори дном.

Одного дня узяв торбу з грішми і несе до банку. Його наздогнав фірою опришок.

– Куди, газдо?

– Та до міста, Мошку.

– Візьми мене і сховай на фірі, бо довкола шибають опришки. Вони не люблять корчмарів.

– Добре, Мошку. Лягай там коліньми догори.

Опришок накрив корчмаря веріткою і соломою.

їхали, скільки їхали, коли раптом:

– Пр-р-р, коники, бо опришки онде. Чуєш, корчмарю, нас уже чекають. Як маєш гроші, то давай сюди, бо все відберуть та ще й кафтан тобі полатають.

– Мудра порада, газдо,– обізвався корчмар з-під соломи і подав торбу з грішми.

– Будуть питати, то скажу, що везу дзвони до Сучави, а ти, Мошку, ані мур-мур. Чуєш?

– Де би я не чув таку добру пораду?

їхали, скільки їхали, коли знову: пр-р-р!

– Хто ти є? – кричить опришок чужим басом.

– Бідний гуцул, паночку ласкавий,– відповідає він уже своїм голосом.

– Що везеш на фірі?

– Дзвони до Сучави.

– А гроші маєш?

– Ні, вельможний пане.

– Брешеш! Задурно не везеш – тобі заплатили. Ану, давай гроші, бо зараз тобі дзвони амінь заспівають.

– Помилуйте хрещену душу, паночку...

– Не милую! Гроші!..

– Ой-йой, пане, не вбивайте! – і опришок плеще по драбах, стогне і підстрибує.

– Нате, паночку, тільки пустіть, даруйте життя,– кричить він нарешті та й гепає торбою із грішми об сідальце.

– А чому раніше не давав?– і трась батогом по колесі.

– Ой-йой-йой!

– А тепер послухаємо, чи голосні дзвони везеш до Сучави,– опришок підняв сідальце і – ге-еп Мошка по самих колінах!

Корчмар, з якого вже геть чисто вивітрилась душа, відповів тремтячим голосом:

– Бам-м-м!

Опришок – трах його по руках! А Мошко:

– Бум-м-м!

Нарешті опришок лупнув його по пиці, а той – тоненьким жалісливим голосочком:

– Дзі-і-інь!

– Файні дзвони везеш, чоловіче. Щасливої дороги...

– Дякую.

Проїхали ще кавалок дороги. Опришок став, прогорнув солому і виполошив звідти корчмаря, як зайця з капусти:

– Вилізай, Мошку, і йди геть до дідька, бо як ще нас здибає такий геп-трах-бах, то ні тобі, ні мені вже не допоможе ніяке бам-бум-дзінь.

Корчмар зліз із фіри, як півтора нещастя.

– Ой, удавився дідько торбою з грошима! Як їх забрати, чоловіче?

– Знайди опришка, попроси файненько, може, що віддасть.

– Ой, боюся, газдо! – і корчмар опустив вуха, як лопух у спеку.– Може, й ти підеш зі мною?

– І я боюся, Мошку. У того опришка дуже тяжка рука: як ударить, то п’ять слідів робить, а де вдарить – трава не росте. Іди вже ти сам: де відвага, там і щастя!

Корчмар зійшов з дороги на чотири вітри і на п’ятий шум.