Про Марусю – козацьку дочку - українські народні

В одному селі жив багатий козак. У нього була дочка Маруся. Гарна була дівчина на все село, та ще й покірна – батька й матір поважала й слухала. Сватало її багато парубків, та вона всім гарбуза давала.

Настала війна. Стали брати рекрутів, ратників і в ратники брали людей зовсім немолодих. Черга прийшла й до Марусиного батька; а він старий, нездужає, а перемінити нікому, у нього не було синів. Маруся й каже:

– Тату, піду я за вас у службу.

– Що ти розказуєш, дурна? Чи таки можна дівці служити на службі? Та ти молода – хто не схоче, той не познущається над тобою. Піду я сам: чи вб'ють, а живий буду – вернусь.

– Як таки, тату, ви підете? Ви нездужаєте. Справте мені козацьку одежу, купіть коня і тоді побачите, який з мене ратник вийде! Ніхто й не пізнає, що я дівчина, а не козак.

Довго батько не хотів її відпускати, умовляв. І мати вже й плакала, й прохала її не йти на війну. Вона таки:

– Піду та й годі.

Нічого робити. Купив батько їй коня, справив одежу, шаблю і вирядили в полк. А той полк зараз і погнали на війну.

Маруся шаблею розмахує, мов проворний козак, і як пришилось до діла, вона краще всіх воювала. Начальники її запримітили і все хвалили. А вона молода, статна із себе, гарна, роз'їжджає поміж ворогами та куди не махне шаблею, голови тільки й летять.

Два старшини все придивлялись до неї і засперечались. Один каже, що це дівчина, а другий:

– Чого-таки, – каже, – дівчина сюди зайде? Що її понесе в таку лиху годину?

– Ну, коли так, – каже той, – то будемо битися об заклад. У мене є такі голуби, що вкрадуть її, і тоді побачимо, що воно – чи козак, чи дівчина. І тоді побачиш, коли не моя правда.

От скінчилася війна. Полки повернулися на свої місця, а ратників випустили додому. Вернулась і Маруся. Батько і мати такі раді – не знають уже, де й посадити. Розпитують її про війну, вона розказує.

Раз увечері Маруся лягла спати в садочку (вона все, було, літом у садочку ночує), кріпко заснула. А опівночі прилетіли два голуби, підняли її з постіллю і понесли через море, до тих старшин.

Несуть її та й співають:

Жила була в діда

Дочка Марусенька.

Бурку-ку!

Прилетіло к ній

Два голубоньки.

Бурку-ку!

Взяли її з постіллю,

Бурку-ку!

Несуть її через море,

Бурку-ку!

І тут справді несуть її через море, а вона спить, нічого не чує й не знає. Як уже занесли насеред моря, тоді вона прокинулася. Глянула – навкруги все вода, вгорі зірки і місяць сяють.

Вона дивується:

– Що це таке зо мною діється?

Спитала голубів, ті їй і розказали все. Тоді вона скинула з руки перстень, кинула в море і каже сама собі:

– Тоді я до свекра і свекрухи і до чоловіка заговорю, як оцей перстень побачу.

Принесли її додому, то вже, бач, до того старшини. Він зараз послав за своїм товаришем, що бився з ним об заклад.

Товариш прийшов.

– Ну, твоя правда, – каже.

Через тиждень там, чи що – вони повінчалися. Маруся все мовчить – ні до кого ні слова. Що заставлять свекор там або свекруха – вона зробить, та все мовчки.

От і посилають її на той світ до тітки, прохати берда (мертвої руки або ноги). Маруся плаче: не знає дороги на той світ, та й те ще, що до мертвяків іти – острах бере.

От чоловік дав їй червоний клубочок і каже:

– Гляди ж, куди оцей клубочок буде котитися, туди й ти йди.

І Маруся пішла за клубочком і опинилася на тому світі. Там її зустріли мертвяки, давай розпитувати: звідкіля вона та чого прийшла до них. Вона спитала про тітку – їй показали тітку.

– А чого ти прийшла до мене?

– Отак і так, – каже, – мати прохала вас, тітко, щоб дали їй берда.

Тітка догадалася, за чим прислано Марусю.

– Ходім же, – каже, – до мене в хату.

Маруся пішла за нею.

– Сідай же, дочко, та пополуднуєш.

Узяла, порізала мертву руку та й припрошує:

– Їж, – каже, – дочко!

Подивилася Маруся, подивилася та й думає:

«Де його діти ту закуску?»

Тітка задивилась, а вона взяла те м'ясо та під покуття й покинула.

– А що, дочко, вже з'їла? – питається тітка.

– Уже з'їла.

– Ручко, ручко, де ти?

– Ось під покуттям.

– Е, – каже тітка, – ти не розкидай мого добра.

Порізала й другу руку. Маруся знов узяла її тихенько й кинула під стіл.

Тітка й питає:

– А що, дочко, з'їла?

– З'їла.

– Ручко, ручко, де ти?

– Ось під столом.

– Чого-бо ти, дочко, моє добро розкидаєш?

Порізала ще руку.

– Коли ти, – каже, – не з'їси, то я тебе задавлю.

Думала-думала Маруся, де його на світі діти ту руку?

Тітка відхилилась, а вона за ту руку й підіткнула її під пояс. Тітка питає:

– А що, з'їла?

– З'їла.

– Ручко, ручко, де ти?

– Ось тут, під поясом.

Тоді тітка подумала вже, що Маруся з'їла руку.

– Оце ж тобі бердо (і дала їй мертву руку), на, віддай своїй матері.

Маруся пустила знов поперед себе клубочок та й давай уривати, як тільки можна, з того світа. Прийшла додому, а свекруха каже:

– Тебе й на тім світі лиха година не взяла?

А Маруся все мовчить.

Раз пішла Маруся прати: дивиться, а кіт витяг з води таку здорову щуку. Вона взяла й відняла ту шуку, принесла її додому, очистила; тільки стала розчиняти, а перстень – брязь!

Маруся тоді як крикне:

– Я ж, – каже, – казала, що тоді заговорю до свекра, до свекрухи і до чоловіка, як побачу оцей перстень!

Як почула свекруха її голос, Боже! Зраділа. Зараз пішла до сина.

– Іди, синку: ось наша Маруся вже говорить.

Чоловік зрадів. Біжить у хату та до Марусі:

– Голубко моя!

А вона – пурх, – і вилетіла голубкою у вікно. Засумував тоді чоловік ще більше.

– Дістань, – каже, – мені, мамо, шапку-невидимку. Піду я по всіх світах Марусі шукати.

Дістала йому мати ту шапку. Одягнув він її та й пішов. Прийшов в одне село, на вигоні гуляють дівчата. А кругом сидять жінки і між ними Маруся. Розказують там жінки про своє життя, про чоловіків.

А Маруся й каже:

– Боже, якби оце я побачила свого чоловіка, нічого б і не хотіла, пішла б скрізь за ним.

А він тоді скинув шапку та й каже:

– Ти хотіла мене бачити – я біля тебе; здорова була!

Зраділа Маруся, Господи, як зраділа!

– Тепер уже, – каже, – ніщо нас не розлучить.

От вони купили собі хату в тім селі, завели господарство та й живуть і хліб жують.