Іванко – цар звірят - українські народні

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми – Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

– Поберімося.

Служниця сказала:

– Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

– Та де я дітей діну, не погублю ж їх.

– Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

– Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька нема, Іванко каже:

– Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:

– Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

– Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, сказала:

– Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

– Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:

– Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.

– Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, – дивиться – красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коли поглянув угору на явір, бачить – на сорочці написані золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає».

Іванко каже сестрі:

– То був великий дурень, що се написав, це не може бути правда.

І пробує влізти на явір. Ліз вверх як із чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути догори. Вліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і позабирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому дуже вподобалася сорочка. Тепер не мусив ходити голий. І говорить Маріці:

– Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав.

Зібралися вони і йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий має метр і пів товщини. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже:

– Коли б я став такий, як там було написано, я мав би сього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука, а бук почав нагинатися. Маріка закричала:

– Брате, не хитай, бо майже впаде.

Іванко коли побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку. І вийняв його з корінням і перевернув вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки і поніс.

Ідуть через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Ідуть на блиск. Приходять, а блиск – у камені. Такий маленький, як би мала свічечка. Вдарив Іванко ногою в камінь, а камінь розсипався у порох, і бачить Іван – у землю сходи. Заходить, за сходами – двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти в печі. Відчинила двері у другу хату й каже:

– Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.

Їли, пили, а дівчина їм почала проказувати про недобре. Каже їм:

– Наїлися, напилися, та йдіть собі геть, бо є тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.

Іванко їй відповідає:

– Нам однаково. Нянько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

Нараз вночі у дванадцять годин земля колишеться – приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. Радяться вони:

– Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо наше добро, котре ми збирали так довго?

І кажуть старшому:

– Як накажеш, так і буде.

Старший говорить:

– Хлопці, не охоче б я лишив наше срібло-золото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розбила в порох.

Далі подумав і сказав:

– Хлопці, все одно, йдемо в хату!

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Вони тоді вже нічого собі не брали в голову на хлопця. Рушниці розвішали по стінах і сіли вечеряти. Коли повечеряли, старший походжає посеред хижі. Наказує своїм розбійникам:

– Ідіть у пивницю й принесіть три бочки пива.

Троє скочили і скоро принесли три бочки пива. Старший почав говорити з Іванком:

– Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем виб'єш дно, лишишся живим. Інакше злою смертю загинеш.

На те Іванко каже:

– Зробіть наперед ви самі, аби я бачив.

Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То-то був хлопчище!

– Ну, випий ти!

Іванко став, і коли мізинцем ударив у бочку, обручі порвалися й пиво розіллялося по землі. Розбійники налякались, вхопили свою зброю, оточили Іванка й закричали:

– Підіймай вгору руки!

Іванко засміявся:

– Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите мені проговорити три слова і три цигарки викурити.

Коли докурював, витяг шаблю й нараз відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, нараз упав у кров, і лиш вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до других кімнат. В одній золота було стільки, що лиш посередині зосталася вузька доріжка, а в другій – одежі, у третій – хліба, муки – всього, що треба. Лиш пташиного молока нема. Коли Іван оглянув усе своє ґаздівство, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

– Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

– Я того й того царя донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут перебуваю.

– Як умієш писати чи розумієшся у мапі, можеш додому йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого нянька. Тепер Іванко каже сестрі:

– Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лиш від тої кімнати, де лежав розбійницький труп, ключі не дав. Далі каже Іванко:

– Сестро, йду я поглянути наші ліси.

Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Він не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. Коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку:

– Маріко, ходи-но сюди!

– Що тобі треба?

– Будь така добра, йди до тої і тої криниці й візьми цілющої води й пусти у замок.

Маріка послухала. Пустила воду у замок, а замок відімкнувся. Розбійник поплював, помастив вухо живущою водою, й вухо зрослося. А Маріці почав казати:

– Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?

– Хотіла б.

Розбійник каже:

– Але ми не можемо побратися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.

Вона пристала на це. Розбійник сказав:

– Коли прийде додому, прикинься хворою й кажи, що їла б вовчого м'яса. Він піде межи вовки, і вовки його розірвуть.

Була у розбійників перед хижею груша, котра зимою і літом цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший розбійник, груша цвіте. Скочив до тої хижі, де розбійницький труп лежав. Іванко приходить і бачить: сестра у постелі йойкає. Жалує її:

– Що тобі сталося?

– Дуже мене болить. Їла б із малого вовчати м'яса. Може б видужала.

Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п'ятьма вовчатами. Іванко навів рушницю, став на коліно й хоче стріляти. Вовчиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під явір, з-під котрого ти її взяв. А йди й бери собі сюю дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши і пусти геть.

Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться, груша цвіте.

– Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м'яса з малого ведмедяти.

Так і вчинили. Іван пішов знов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а ведмедиця проговорила:

– Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третю частину світу і піде назад під той явір, з-під котрого ти її взяв. А бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть.

Дивиться старший, груша цвіте:

– Маріко, не вмирає твій брат!

І словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звіринку, і все Іванко вертався здоровий і приносив звіринку. Тоді старший надумав ще одно діло: коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:

– Скажи йому, аби йшов межи дві гори принести води. Оті гори одна одну б'ють, а межи ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб'ють.

Іван узявся й потрапив на полудень, коли гори перестали бити. Зачерпнув води і повернувся додому. Розбійник придумав ще одне діло. Говорить Маріці:

– Кажи йому, що там і там є дванадцять млинів, і най тобі принесе з тих млинів борошна на токан, і, коли того борошна з'їси, нараз видужаєш. А оті млини відчиняються раз за дванадцять років і мелють людські кістки. І ними управляють чорти. Завтра двері на млинах відчиняються, і, як він зайде, замкнуться за ним, і там загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. Але знав він красно пищалити. Взяв із собою пищалку, сів на одну поляну і почав пищалити. Вся звірина зійшлася до Івана й почала танцювати. Іван з усіма звірятами приходить у чортівські млини. Двері повідчинені. Зайшов, набрав у кишені борошна і скоро повернувся. За ним двері замкнулися, а звірина вся зосталася у млинах. Йде Іван додому. Груша зацвіла. Старший каже:

– Недобре! Іван і там не загинув.

І приказує Маріці:

– Зробися здорова й красно попроси його: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:

– Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Най я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійника. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили і будить його, і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили виколоти йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколює розбійник Іванові одне око, а сестра каже:

– Друге я виколю.

Іван зостався без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого Іванові не сталося у колодязі, лиш тільки що не міг вийти. А того часу у той ліс люди прийшли робити. Уночі відправили люди по воду каймана. Кайман узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, лишив відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

– Чого ти не приніс води?

– Не приніс, бо в колодязі чорт.

Люди не могли спати без води, взяли цапини і йдуть, говорячи:

– Не біймося чорта. Всі вб'ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

– Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь попав отак і так.

Люди, коли почули людську мову, спокійно прийшли по воду. Витягли голого Івана і принесли у свою колибу. Один йому дав гаті, другий сорочку, а третій їсти.

Побув Іван межи людьми у лісі три роки. Одні відходили, другі приходили і все Івана годували. Подумав собі Іван: «Не йдуть сі люди робити з гаразду. Ідуть, бо мусять. Іду я собі геть. Най більш не жию».

Б'ється головою об буки, дряпається об кущі, важко йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і головою падає у криницю. Коли впав у криницю, з'явилися в нього очі, бо то була криниця з живлющою водою. Вернувся Іван у колибу, дістав пилу, цапину і став робити. Три роки робив і заробок віддавав людям. Лишав собі тільки на видатки. Ще три роки робив на себе і купив собі красну одежу. Так перебув Іван з людьми у лісі дев'ять років: три без очей, а шість з очима. А в дев'ятім році зібрався і йде додому.

Йде дорогою і приходить на розпуття. Там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має», думає Іван і каже дідові:

– Заміняйте зі мною свою одежу.

А дід мав подерту одежу, каже:

– Хлопче, говориш зі мною на сміх. Думаєш, що я не був таким молодим, як ти?

– Не на сміх я з вами говорю, дідику, справді хочу мінятися.

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі скляницю з водицею і покропився – й нараз помолодшав: як у вісімнадцять років. А Іван мовить:

– Ой, якби мені таку воду, аби я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу скляницю, побризкав Івана – і нараз став Іван старший за п'ятдесят років і каже:

– Дідику, дайте мені скляночку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві скляночки. Тепер Іван подумав: «Піти б до своєї сестри».

Приходить і бачить: хижа зроблена на землі, а не в землі, як була. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворота й гукає старим голосом:

– Відчиняй!

Вийшла сестра і пустила жебрака у хижу і дала йому їсти. Жебрак поїв і захотів відробити. Заніс води і дрова до хижі. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній, так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться – на лавиці спить якийсь жебрак.

– Що се за один?

– Не турбуйся нічим, а говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до години по півночі. У годину по півночі лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона, бо була п'яна. А Іван мав на собі гуню таку рідку, як сачок. Дивився. Не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб узяти від нього свої сили.

Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі і взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею і став такий, як був перед дев'ятьма годами. Проходжується посеред хижі та будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже налякалися.

Іван каже:

– Я вас не буду бити, досить ви з мене посміялися.

Згадав Іван за своїх звірят. У закутку знаходить пищалку. Взяв її і пищалить. Коли звірина почула цей голос, прорвала дванадцятеро дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана.

І говорить ведмідь:

– Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили ми у двері так, що розпалися на порох.

Звірюка розтягла розбійника на куски. А сестра дуже плакала за розбійником, що лишилася самотня.

Але Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своєю звіриною і йде у ту державу.

Коли він спустився з гір із звіриною, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце хоч де на путі може спектися. Приходить до одного шинкаря й каже:

– Дай мені дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів.

Шинкар не міг принести, а відчинив йому пивницю:

– Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива й почав говорити:

– Що у вас за новини?

– Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві, йде за чергою. Завтра припадає на царську доньку. А ця донька десять років тому вернулася додому.

Іван зараз догадався, що це ота дівка, котру він визволив від розбійників. І тоді каже шинкареві:

– Веди мене, де змій.

Шинкар не хоче, бо боїться, та нічого не поробиш, мусив Івана вести.

Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде на свою смерть. А був один циган, котрий відпроваджував душі до змія. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана й дуже жалісно заплакала. Циган повернув коні й хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на цигана. Сів на коляску, а коляска увійшла аж по вісі в землю, і говорить дівчині:

– Не бійся, я не дам тебе.

І викликає змія:

– Молодий пане, ходи! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяг кінця і поклав у шкатулку. А циган зробив те ж саме. Тоді вернувся додому з царською донькою, а Іван лишився.

Коли циган ішов через міст, уже попід міст текла вода. Циган став на мості й закляв царську дівку, щоб казала, що він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина побожилася й пообіцяла, що буде йому за жону.

Іван вернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше жалує. Іван подивився: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій через верх. І знову вернувся у державу, де була посуха. І у шинку питає:

– Що нового?

– Нового багато. Циган убив змія, і води тепер досить. А завтра побереться донька царя з циганом.

А заєць почув ці новини й каже:

– Царю наш, пусти мене на весілля до принцеси.

Іван його пустив. А принцеса наказала сторожі, коли буде йти яка звірина на весілля – пускайте! Зайця пустили. Принцеса взяла його на коліна і стала весела. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти.

А циган у палаті сидить у подушках під саму стелю. Як заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунулися, і циган злякався.

Вернувся зайчик веселий до Івана і хвалиться. А далі й лисиця проситься на весілля. І лисицю почастували. З-під цигана другі дві подушки висунулися.

Проситься вовк на весілля. Але Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замовив собі два танці. А коли танцював, скочив до цигана і відкусив йому ноги до самого клуба. Циган без ніг, але реве, щоб ішли вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Всі ходімо!» – каже Іван. І прийшли у палату.

Коли царська донька побачила Івана, обійняла його й розказала, як циган її закляв. А цар не повірив. Хотів бачити доказ. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припарував, і пасувало. А циганові не пасували, бо він відрізав з язиків уже за Іваном. Звірина розтягла цигана, а Іван одружився з царською донькою. Але ще хотів свою сестру прикликати на весілля. Сестра прийшла на весілля, а після весілля звірину замкнула у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван умер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не старався про неї. Каже ведмідь слонові:

– Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви і бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Ведмідь швидко дав лисиці кошики на шию і дві скляниці. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

– Ой, як я дуже заснув.

А ведмідь:

– Заснув ти добре, так би твоя сестра заснула.

І знову сестра через два тижні позамикала звірину у хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце й умер.

І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але ж Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать над лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав.

І каже:

– Як я дуже заснув.

– Бодай сестра так заснула.

А Іван відповів ведмедеві:

– Робіть з нею, що хочете.

Звірина розтягла сестру на чотири часті, а Іван жив щасливо з жоною, і звірина від того часу розмножувалася.